Чи в лососині, запеченій у тісті.

Я спитав того лікаря, де можна дістати цей збудник гепатиту, і він був достатньо п’яний, щоби розсміятися.

Усе йде на звалище медичних відходів, сказав він.

І розсміявся.

Усе.

Звалище медичних відходів звучить як «дістатися дна».

Тримаючи руку на пульті керування ліфтом, я питаю Тайлера, чи він готовий. Шрам на тильній стороні долоні червоний, здутий і сяє, мов губи, точно повторюючи цілунок Тайлера.

«Секундочку», — каже Тайлер.

Томатний суп має бути досі гарячим, бо зігнута штукенція, котру Тайлер заправляє до штанів, — рожевого кольору великої свіжозвареної креветки.

Глава 11

У Південній Америці, у Зачарованих Землях, ми могли б переходити ріку, в якій маленькі рибки могли б запливти до Тайлерової уретри. У рибок є шипи, які вони можуть висовувати і втягувати назад, тож коли шипи встромляються в Тайлера, рибки беруться облаштовувати помешкання й готуються відкладати ікру. Суботній вечір можна провести значно гірше, ніж оце ми зараз із Тайлером.

«Дещо все-таки є, — зауважує Тайлер. — Те, що ми зробили з матір’ю Марли».

Кажу йому, припни язика.

Тайлер каже, що французький уряд міг би помістити нас до підземного комплексу неподалік Парижа, де навіть не хірурги, а недовчені техніки зрізали б нам повіки для перевірки на токсичність нового дубильного аерозолю.

«Таке трапляється, — каже Тайлер. — Почитай газети».

Найгірше те, що я точно знаю, що саме вчинив Тайлер із матір’ю Марли, але вперше з того часу, як ми познайомились, у Тайлера були круті бабки. Він заробляв реальні гроші. Дзвонили з «Nordstrom», замовили до Різдва двісті шматків Тайлерового мила із тростиновим коричневим цукром. При двадцяти баксах за шмат, рекомендованій роздрібній ціні, у нас з’являються гроші на відпочинок у суботу ввечері. Гроші на лагодження газопроводу. На танці. Якби можна було б не перейматися грошима, я, певно, полишив би роботу.

Тайлер називає себе «Миловарня Пейпер-стрит». Люди кажуть, що ліпшого мила не існує.

«Могло бути ще гірше, — каже Тайлер. — Наприклад, якби ти випадково з’їв матір Марли».

Із ротом, набитим курчам «kung рао», я бубоню Тайлерові, щоби він припнув свого паскудного язика.

Цієї суботньої ночі ми сидимо на передніх сидіннях «ітраіа» 1968 року випуску з двома спущеними шинами в передньому ряду стоянки зужитих машин.

Ми базікаємо, п’ємо банкове пиво, а переднє сидіння цієї «ішраіа» більше, ніж у декого дивани. Ця частина бульвару всуціль заставлена машинами, на жаргоні її звуть «Планета залізяк» — усі автівки тут коштують до двох сотень баксів, а цигани, котрі тримають ці стоянки, сидять неподалік у своїх фанерних офісах, курячи тонкі довгі сигари.

Ці машини — ті самі чортопхайки, що 'їх водять школярі у старших класах: «gremlin» та «pacers», «maverick» і «hornet», «pinto», пікапи «international harvester», «сатаго» та «duster» зі зниженими підвісками й «ітраіа». Машини, котрі люди любили і котрих позбулися. Тварини в притулку. Сукні дружок нареченої із комісійних крамничок «Goodwill». Із ум’ятинами на передку і крилах, ґрунтованими сірим, червоним, чорним; із грудками шпаклівки для кузова, котру вже ніхто не розрівняє. Пластикове дерево, пластикова шкіра і пластикові хромовані деталі. Цигани навіть не закривають машини на ніч.

Світло фар на бульварі висвітлює ціну, намальовану на вітровому склі «ітраіа», загнутому, мов екран панорамного кінотеатру. Ось вам і США. Ціна — дев’яносто вісім доларів. Зсередини це читається як вісімдесят дев’ять центів. Нуль, нуль, крапка, вісім, дев’ять. Америка чекає на твій дзвінок.

Більшість автомобілів тут коштують близько сотні баксів, у всіх до віконця водія прикріплена торгова угода: «ЗАБИРАТИ ЯК Є».

Ми обрали «ішраіа» — якщо нам і доведеться спати в ніч на суботу, то в ній — найбільші сидіння.

Ми їмо китайську їжу, бо не можемо піти додому. Або слід спати тут, або стирчати всю ніч у танцювальному клубі. А в клубах ми не танцюємо. Тайлер каже, що гучна музика, особливо баси, псує його біоритми. Востаннє, коли ми там були, Тайлер сказав, що від гучної музики в нього запор. До того ж там просто неможливо розмовляти: після пари келишків кожен відчуває себе пупом землі, але насправді він повністю відрізаний від світу.

Ти труп у класичному англійському детективі.

Ми спимо в машині через те, що приходила Марла і погрожувала викликати поліцію, яка заарештує мене за те, що я зварив її матір. Потім вона носилася навколо будинку з криками, що я пожирач мертвяків і канібал, згодом — копала ногами стоси «Reader’s Digest» та «National Geographic», там я її і полишив. У шкаралупі.

Після її випадкового навмисного самогубства «ксанаксом» у готелі «Regent» я не можу уявити, як Марла викликатиме поліцію, проте Тайлер вирішив, що ліпше поспати надворі. Мало чого.

Раптом Марла дощенту спалить будинок.

Раптом Марла дістане пістолет.

Раптом Марла досі в будинку.

Раптом.

Я спробував зосередитись:

Зрять блідий місяць —

Люті не знають зорі.

Бла, бла, от і все.

Машини швендяють бульваром, я стискаю в руці пиво, холодне бакелітове кермо в «ітраіа» ледь не три фути в діаметрі, тріщини у вініловому сидінні колють крізь джинси мою дупу, а Тайлер каже: «Давай ще раз. Розкажи мені, що трапилось».