«Нещастя — це природна частина мого розвитку, — шепотів Тайлер, — у напрямку трагедії та розпаду».

Я сказав детективу, що мою квартиру підірвав холодильник.

«Я перестаю тяжіти до фізичної влади й власності, бо тільки через саморуйнацію я зможу віднайти справжню силу мого духу», — шепотів Тайлер.

Динаміт, сказав детектив, не був чистим, там лишилися сліди щавлевокислого амонію й перхлориду калію, це свідчить про те, що бомбу робили кустарно, а замок у вхідних дверях був вибитий.

Я сказав, що тоді був в окрузі Вашингтон.

Детектив у телефоні пояснив, що хтось пшикнув фреоном до замкової шпаринки і зубилом роздробив серцевину. Так викрадають велосипеди.

«Визволитель, що знищує власність, — продовжував Тайлер, — бореться заради звільнення мого духу. Учитель, який прибере всю власність на моєму шляху, звільнить мене».

Детектив сказав, що той, хто підклав домашній динаміт, міг позбивати запальники і увімкнути газ за дні до вибуху. Газ був лише спусковим гачком. День у день газ заповнював приміщення, доки не досягнув компресора холодильника, який і спричинив вибух.

«Скажи йому, — прошепотів Тайлер. — Так, це ти зробив. Ти все підірвав. Ось що він хоче почути».

Кажу детективу, що ні, я не напускав газу, коли полишав місто. Я любив своє життя. Свою оселю. Кожен предмет меблів.

То було все моє життя. Усе: лампи, стільці, ковдри — було мною. Тарелі в серванті. Рослини. Телевізор був я. Це я вибухнув. Невже він того не бачить?

Детектив наказав не полишати місто.

Глава 15

Пан Його честь, містер президент місцевого відділення національної спілки кіномеханіків і операторів незалежних кінотеатрів, просто сидів.

Під, і поза, і всередині всього, що людина сприймає за належне, народжується щось жахливе.

Ніщо не вічне.

Усе розвалюється.

Я це знаю, тому що Тайлер це знає.

Три роки Тайлер різав і склеював плівки для мережі кінотеатрів. Кінофільми перевозять у шести чи семи невеличких котушках, складених до металевої валізки. Тайлер мав склеювати ці котушки в одну п’ятифутову, котру використовують проектори з автоматичним перемотуванням. За три роки: сім кінотеатрів, щонайменше три зали в кожному театрі, нові фільми щотижня — через Тайлера пройшли сотні копій.

Дуже шкода, проте зі зростанням кількості автоматичних проекторів потреба в Тайлері відпадає. Містер президент відділення викликав Тайлера на коротку розмову.

Робота була нудною, зарплатня — низькою, тож президент місцевого відділення національної спілки кіномеханіків і операторів незалежних кінотеатрів сказав, що відділ робить Тайлерові Дердену послугу, дозволяючи йому дипломатично піти.

Не сприймайте це як звільнення. Назвемо це скороченням кадрів.

І ще цей містер мудак місцевого відділення каже: «Ми цінуємо ваш внесок у наш успіх».

О, жодних проблем, сказав Тайлер і всміхнувся. Доки спілка продовжуватиме надсилати йому чеки, він триматиме рота на замку.

Тайлер сказав: «Сприйміть це як ранній вихід на пенсію».

Через Тайлера пройшли сотні копій.

Фільми поверталися до дистрибутора. Фільми виходили в повторний показ. Комедії. Драми. Мюзикли. Мелодрами. Пригодницькі бойовики.

Із доданими Тайлером кадрами порнографії.

Содомія. Феляція. Кунілінгус. Бандаж.

Тайлеру не було чого втрачати.

Тайлер був пішаком у цьому світі, його сміттям.

Ось що Тайлер звелів сказати керуючому готелем «Pressman».

На іншій роботі Тайлера, в готелі «Pressman», він був ніким. Ніхто не переймався, чи живий він, чи мертвий, і він відповідав їм довбаною взаємністю. Ось що Тайлер звелів мені сказати в офісі керуючого готелем із охоронцями за дверима.

Після всього ми з Тайлером сиділи допізна й розповідали один одному про все це.

Якраз після того, як Тайлер пішов до спілки кіномеханіків, він наказав мені піти і побалакати з керуючим готелем «Pressman».

Ми з Тайлером ставали все більш схожими на близнюків. У нас обох були розбиті щелепи, наша шкіра втратила пам’ять і забула, куди повертатися на місце після удару.

Мої шрами були з бійцівського клубу, а обличчя Тайлера втратило форму через президента спілки кіномеханіків. Коли Тайлер виповз із офісу спілки, я пішов на зустріч із керуючим готелем «Pressman».

Я сидів там, в офісі керуючого готелем «Pressman».

Я — Вишкірена Помста Джо.

По-перше, сказав керуючий готелем, у мене три хвилини. У перші тридцять секунд я розповів йому про сцяння до супів, бздіння на крем-брюле, чхання на тушкований цикорій, а тепер я хотів, щоби готель щотижня висилав мені чек у розмірі моєї зарплатні плюс приблизні чайові. Натомість я більше не приходитиму на роботу й не піду до газет чи закладів охорони здоров'я зі зніченим, слізним зізнанням.