Ми киваємо один одному.

Пізніше мій бос спитає мене, звідки я знаю стільки цих людей.

Згідно з думкою мого боса, в бізнесі все менше джентльменів і все більше головорізів.

Презентація триває.

Волтер з «Microsoft» ловить мій погляд. Ось молодий хлопець з ідеальними зубами і чистою шкірою, який пише статті в журналі випускників. Ти знаєш, що він замалий, аби брати участь у будь-якій війні, а якщо його батьки й не розлучені, то татка ніколи не було вдома. І ось він дивиться на моє обличчя — половина ретельно виголена, половина — набряклий синець, схований у пітьмі. На губах блищить кров. І можливо, він думає про вегетаріанський безболісний обід, що був на минулому тижні, чи про озонові діри, чи про відчайдушну потребу зупинити ці жорстокі випробування продукції на тваринах по всій землі; хоча — навряд чи.

Глава 7

Якось уранці в унітазі плаває мертва медуза використаного презерватива.

Ось як Тайлер зустрів Марлу.

Я прокинувся, піднявся відлити і з-посеред печерних малюнків бруду на стінках нужника побачив це. Цікаво, що зараз думають сперматозоїди.

Що це?

Це вагінальна порожнина?

Що в біса коїться?

Усю ніч мені снилося, що я трахаю Марлу Зінґер. Марлу Зінґер, котра курить свою сигарету. Марлу Зінґер, котра закочує очі. Прокидаюся сам у власному ліжку, а двері до кімнати Тайлера причинені. Двері до Тайлерової кімнати ніколи не причиняються. Усю ніч дощило. Дранка на даху пішла пухирями, вигнулася, скрутилася, вода просочується і збирається за натяжною стелею, скрапуючи через кріплення люстри.

Коли дощить, треба викручувати пробки. Ти не наважишся ввімкнути світло. У будинку, що його орендує Тайлер, три поверхи й підвал. Ми ходимо зі свічками. Є комори, і засклені спальні веранди, і вітражі у вікнах на східцевих майданчиках. У вітальні є підбої з вікнами й підвіконнями. Є різьблені лаковані плінтуси заввишки у вісімнадцять дюймів.

Вода просочує дім, і все дерев’яне набрякає і гнеться, зі всієї деревини, з підлоги, плінтусів і віконних рам на дюйм випинаються іржаві цвяхи.

Повсюдно можна наступити чи зачепити ліктем іржавий цвях, і на сім спалень є тільки один туалет — і зараз там плаває використаний презерватив.

Будинок на щось чекає — на перепланування, забудову району чи офіційне затвердження заповіту, і аж тоді його знесуть. Я питав Тайлера, скільки він тут живе, він казав: щось близько шести тижнів. Колись був тут власник, котрий збирав повні підшивки «National Geographic» і «Reader’s Digest». Величезні стоси хитливих журналів, що виростали ще більше під час дощу. Тайлер казав, що останній орендатор робив із глянцевих журнальних сторінок конверти для кокаїну. З того часу, як поліція чи хтось інший вибив вхідні двері, замка на них немає. На стінах їдальні — дев’ять шарів відсталих шпалер, — квіточки під смужками під квіточками під пташечками під тканкою.

Єдиними нашими сусідами були механічна майстерня і склад через дорогу довжиною в квартал. У будинку є шафа з семифутовими валиками для розгладжування візерункових скатертин, щоби ті ніколи не зім’ялися. Є охолоджувальна шафа для хутра, вкрита кедровою шпоною. Розмальовані мініатюрними квітами кахлі у ванній — витон-ченіші, ніж багато чия весільна порцеляна, — а тут використаний презерватив у туалеті.

Я живу тут із Тайлером уже місяць.

Тайлер з'являється, коли я снідаю. Його шия і груди в слідах від цілунків і зубів. Я сиджу й читаю старий номер «Reader’s Digest».

Такий дім, як наш, пасуватиме штовхачу наркотиків. Сусіди відсутні. На Пейпер-стрит узагалі нема нічого, крім складів і паперової фабрики. Пара з її труб смердить кишковими газами. Помаранчеві купи тирси на її дворі тхнуть кліткою з хом’яком.

Такий дім, як наш, пасуватиме штовхану наркотиків через те, що вдень на Пейпер-стрит проїжджають тисячі вантажівок, а вночі, крім нас із Тайлером, нема нікого на півмилі навкруг.

Знаходжу в підвалі все нові й нові стоси старих «Reader's Digest». Відтепер у кожній кімнаті лежить стосик журналів.

«Життя в цих Сполучених Штатах».

«Сміх — найліпші ліки».

Крім цих журналів, у нас майже немає меблів.

У дуже старих журналах є дивні статті. Добірка статей, наприклад, в одній органи людини розповідають про себе. Статті ці подані від першої особи:

«Я — Матка Джейн».

«Я — Простата Джо».

Саме так і написано.

Тайлер, голий до пояса, виходить на кухню й сідає на кухонний стіл. Він весь укритий слідами від цілунків і зубів. Каже, бла-бла-бла-бла-бла, але вчора ввечері він познайомився з Марлою Зінґер і трахнув її.

Почувши це, я перетворююсь на Жовчний Міхур Джо.

Я сам винен, це моя провина. Часом платиш за все, що зробив, а іноді — за те, чого не зробив.

Учора ввечері я подзвонив Марлі. Ми з нею домовились, що коли я хотів піти на групу підтримки, то дзвонив їй і питався, чи не збирається вона туди йти. Того вечора була меланома, а мені було зле.

Марла живе в готелі «Regent». Гучна назва для будівлі з червоної цегли, що тримається на чесному слові, де матраци запаковані в поліетилен, щоби ті мешканці, котрі приходять померти, їх не зіпсували. Сядеш на край ліжка — і разом із ковдрою та простирадлами з’їжджаєш на підлогу.