(— Це зробив батько, правильно? Він жбурнув дитину об стіну?)

(— Так. Маля увесь час плакало).

(— І їй це відомо. Вона знає, але нікому не сказала).

(— Так… Але, Ральфе, може, вона обмірковує).

(— Можливо, вона чекає, коли він повторить це знову. Можливо, наступного разу йому вдасться довести почате до кінця).

Раптом у мозку Ральфа пронеслася жахлива думка — пронеслася, немов метеорит у літньому опівнічному небі: можливо, буде легше, якщо батько справді доведе почате до кінця. «Мотузочка» дитини із грозовою аурою була обрубком, але здоровим обрубком. Дитина може прожити ще довгі роки, не розуміючи, хто вона, де і чому взагалі існує, спостерігаючи, як з’являються й зникають люди, немов дерева…

Луїза стояла, опустивши плечі, утупившись у підлогу й випромінюючи такий сум, що в Ральфа защеміло серце. Він потягнувся до неї й підняв її голову за підборіддя, спостерігаючи, як у місці зіткнення їхніх аур з’являється ніжна блакитна троянда. Ральф не здивувався, помітивши сльози в неї в очах.

— Луїзо, ти й далі вважаєш усе це таким чудовим? — м’яко запитав він, але не отримав відповіді: ні вголос, ні подумки.

На третьому поверсі вийшли тільки вони. Тут панувала тиша, щільна, немов шар пилу під бібліотечними полицями. Трохи далі по коридору дві медсестри тихо перемовлялися. Кожен, хто стояв би біля ліфта, міг подумати, що розмова стосується життя, смерті й героїчних зусиль. Ральф і Луїза, одначе, глянули на їхні дотичні аури й зрозуміли, що темою бесіди була проблема, куди піти повеселитися після закінчення зміни.

Ральф одночасно й бачив, і не бачив цього; так занурена у власні думки людина підкорюється сигналам світлофора, насправді навіть не завважуючи їх. Думки його були зайняті відчуттям deja vu, яке нахлинуло на нього у той момент, коли вони з Луїзою вийшли з ліфта у цей світ, де навіть ледь чутне поскрипування туфель медсестри по лінолеуму нагадувало попискування системи життєзабезпечення.

«Парні номери палат ліворуч, непарні — праворуч, — подумав Ральф. — А 317-а, у якій померла Керолайн, саме за постом медсестер. Я пам’ятаю. Тепер, знову опинившись тут, я пам’ятаю все. Як косим квадратом на її ліжко з вікна падало світло в сонячні дні. Як, сидячи на стільці для відвідувачів, можна було бачити столик медсестри, в обов’язки якої входило робити записи в журналах, відповідати на телефонні дзвінки й замовляти піцу».

Без змін. Усе те саме. Знову стояв початок березня, кінець похмурого, утомливого дня, за вікном палати № 317 мряка, а він від самого ранку сидить на стільці для відвідувачів, тримаючи на колінах закриту книгу Ширера «Злет і падіння Третього рейху». Сидить і не бажає піднятися, навіть щоб пройти в туалет, тому що Вісник Смерті вже зовсім близько, тому що між кожним новим стукотом проходить ціле життя. Його стара приятелька квапилася на поїзд, Ральф хотів бути на платформі, щоб провести. Була лише одна можливість не пропустити відхід поїзда.

Стук дощу об скло чувся чітко, тому що система життєзабезпечення вже була відключена. Ральф здався в останній тиждень лютого, Керолайн, яка ніколи в житті не втрачала надії, потрібен був час, щоб отримати його послання. І що там було написано? Те, що у виснажливому бою Керолайн Робертс із раком переміг рак, цей беззмінний чемпіон-важкоатлет.

Ральф сидів, дивився й чекав, а подих Керолайн ставав усе менш уловимим — тривалий вдих, пласкі нерухомі груди, зростаюча впевненість, що це саме останній вдих, що Вісник Смерті прийшов, поїзд прибув на станцію, щоб забрати єдиного пасажира.

А потім знову несвідомий видих, коли Керолайн випускала з легенів запас недружелюбного повітря, уже не подих у звичайному розумінні цього слова, а лише рефлекторні перегони від одного вдиху до наступного — так само, похитуючись, п’яниця пробирається темним коридором дешевого готелю.

Стук-стук-стук-стук, дощ шкребе невидимими пазурами по склу, заки похмурий березневий день уливається в похмуру березневу ніч, а Керолайн завершує останній раунд у своєму двобої. На той час вона вже повністю перейшла на автопілот; мозок, що колись існував під кісткою черепа, зник. Його замінив мутант — чорно-сірий виродок, який не міг ані думати, ні відчувати, а тільки жерти, жерти й жерти, доки не зжере сам себе.

Стук-стук-стук-стук. Ральф помічає, що трубочка дихального апарата перекосилася, чекає, поки Керолайн болісно видихне, і поправляє трубочку. Ральф пам’ятає, як забруднив тоді палець слизом і витер руку серветкою, взявши її з коробки на столику. Він знову сів і чекав наступного вдиху, бажаючи переконатися, що апарат не перекоситься знову. Але ніякого наступного вдиху не було, і Ральф зрозумів, що стукіт, який лунав, здавалося, звідусіль, починаючи з минулого літа, припинився.

Він пам’ятає, як чекав довгі хвилини — одну, потім три, потім шість, — не в змозі повірити, що всі хороші роки й чудові часи (не згадуючи про кілька поганих) закінчилися ось так — просто й тихо.

Радіоприймач Керолайн, налаштований на розважальну станцію, тихо грав у кутку, і Ральф слухав, як Саймон і Ґарфанкел виконували «Ярмарок Скарборо». Вони доспівали пісню до кінця, їх змінив Вейн Ньютон. І теж доспівав до кінця. Почався прогноз погоди, але перш ніж диск-жокей встиг розповісти, якої погоди варто очікувати в перший день вдівства Ральфа — похолодання чи зміни напрямку вітру, — Ральф нарешті все усвідомив.

Хронометр перестав відраховувати час, поїзд прибув, сірникова коробка спорожніла. Усі метафори відпали, залишилася лише жінка, що замовкла навіки. Ральф заплакав. Увесь у сльозах, він, похитуючись, пройшов у куток і вимкнув радіо. Йому згадалися літні дні, коли вони відвідували курси з вивчення відбитків пальців, і ночі, коли вони залишали відбитки пальців на своїх оголених тілах. Від цього спогаду Ральф заплакав ще дужче. Він підійшов до вікна, притулився чолом до холодного скла й плакав, плакав. У цю першу жахливу хвилину усвідомлення він хотів лише одного: померти самому. Медсестра, почувши його плач, увійшла в палату й спробувала намацати пульс Керолайн. Ральф порадив їй перестати грати комедію. Тоді вона підійшла до Ральфа, і йому здалося, що зараз вона спробує намацати його пульс. Але замість цього медсестра обняла його. Вона…