Аура Луїзи моментально змінилася: із сіро-голубої з рожевуватими проблисками вона стала радикально червоною. Жмути чорного простромили її, як рої дрібних комах. Луїза закричала й відсмикнула руку. На її обличчі промайнули жах і відраза. Вона піднесла руку до очей і знову закричала, хоча Ральф нічого не побачив на ній. Вузькі чорні стрічки кружлялися навколо її аури. Ральфові вони нагадували планетарні орбіти, позначені на карті Сонячної системи. Луїза метнулася вбік, але Ральф схопив її за руку, і вона сліпо налетіла на нього.

А тим часом Мак-Ґоверн і його приятель спокійно наближалися до питного фонтанчика, навіть не здогадуючись ні про що.

— Коли я запитав Боба, чому він не хоче публікувати книгу, — продовжував Мак-Ґоверн, — той сказав, що я краще за інших повинен розуміти причину. Я сказав йому…

Луїза заглушила його, закричавши на все горло:

(—!!!----!!!----!!!)

(— Перестань, Луїзо! Негайно припини! Що б із тобою не трапилося, це вже позаду! Усе скінчилося, і з тобою все гаразд!)

Але Луїза й далі пручалася, розриваючи його голову безмовними криками, намагаючись сповістити Ральфові, як жахливо це було, наскільки прогнив Білл і що всередині нього є якісь істоти, що з’їдають його заживо, і це жахливо, але навіть не найгірше. Ці істоти живі, — сказала вона, — і вони усвідомлювали її присутність.

(— Луїзо, я поруч! Я з тобою, і все до…)

Її кулак, зметнувшись угору, заїхав йому в щелепу, і Ральф побачив зірки. Він зрозумів, що вони минули ту стадію реальності, коли можливий фізичний контакт із іншими людьми й предметами, — хіба він не бачив, як рука Луїзи пройшла крізь Мак-Ґоверна, немов тінь примари? — але, мабуть, один для одного вони залишалися реальними; доказом міг служити синець на щоці.

Ральф обійняв жінку й пригорнув до себе, беручи її кулачки в полон. Її крики

(—!!!----!!!----!!!)

продовжували дзвеніти в його голові. Ральф поклав долоні на лопатки Луїзи й натиснув. Він відчув, як з нього вирвалася сила — те ж сталося і вранці, — відчуття, однак, було абсолютно іншим. Блакитне світло просочилося крізь вируючу чорно-червону ауру Луїзи, заспокоюючи її. Опір жінки ослабнув, а потім і зовсім припинився. Він відчув, як вона зітхнула. Навколо й над нею здіймалося лише блакитне світіння. Чорні стрічки зникали з її аури одна за одною, знизу вгору, потім почав розсіюватися й тривожний відтінок червоного. Луїза пригорнулася до його плеча.

(— Вибач, Ральфе, я знову стала вибухонебезпечною.)

(— Швидше за все, так, але це дурниця, тепер з тобою все гаразд. А це найголовніше.)

(— Якби ти знав, як це жахливо… Ось так доторкнутися до нього).

(— Ти трималася гідно, Луїзо.)

Вона глянула туди, де приятель Мак-Ґоверна пив воду з фонтанчика, а сам Білл, притулившись до стіни, просторікував про те, як єдиний і неповторний Боб Полгерст завжди розгадував кросворди в «Санді Нью-Йорк тайме», уписуючи відповіді чорнилом.

— Він казав, що це не гординя, а оптимізм, — оповідав Мак-Ґоверн, а в цей час довкола нього згущувався саван, втягуючись і виступаючи з рота, ковзаючи між пальцями руки.

(— Ми ж нічим не можемо допомогти йому, Ральфе? Ми абсолютно нічого не можемо зробити?)

Ральф міцніше обійняв Луїзу. Він бачив, що її аура повернулася до колишнього — нормального стану.

Мак-Ґоверн і його приятель тепер ішли по коридору в їхній бік. Скоряючись імпульсу, Ральф відсунувся від Луїзи й завмер просто перед сливовим паном, який слухав просторікування Мак-Ґоверна щодо трагедії старіння й кивав у потрібних місцях.

(— Ральфе, не роби цього!)

(— Усе нормально, не хвилюйся.)

Але одразу він втратив упевненість, що все було нормально. Ще секунда, і він відступив би, але в цей момент сливовий пан, невидюще дивлячись просто йому в обличчя, пройшов крізь нього. Відчуття, що охопило тіло Ральфа, скидалося на поколювання, яке відчуває людина, ворушачи затерплою від тривалого й незручного сидіння ногою. На долю секунди його аура й аура сливового пана змішалися, і Ральфові стало відомо все, що тільки можна було довідатися про цю людину, включаючи й сни, що снилися йому в утробі матері. Сливовий пан завмер на місці.

— Що трапилося? — поцікавився Мак-Ґоверн.

— Нічого, але… Ти чув гуркіт? Схоже на постріл вихлопної труби автомобіля.

— Ні, слух у мене тепер уже не той, що колись. — Мак-Ґоверн хихикнув. — Якщо щось справді вибухнуло, сподіваюся тільки, що не в лабораторіях ядерної фізики.

— Тепер я теж нічого не чую. Швидше за все, просто моя уява.

Вони звернули до палати Боба Полгерста.

Ральф подумав: «Місіс Перрін сказала, що це схоже на пістолетний постріл. Подруга Луїзи подумала, що по ній повзла комашка, можливо, навіть укусила її. Просто різний підхід — так і піаністи по-різному виконують одну і ту ж п’єсу. Одне слово, люди відчувають, коли ми стикаємося з ними. Не знають, що це таке, але, поза всяким сумнівом, відчувають».