Луїза: (— Коли це станеться?)

Клото: (— Ваш друг належить не нам, третьому. Тому, кого Ральф назвав Атропос. Але й він не зможе повідомити вам точний час смерті людини. Він навіть не знає, кого забере наступного разу. Атропос — посланець Випадковості).

Від цих слів серце завмерло у Ральфа в грудях.

Лахесіс: (— Але тут розмовляти незручно. Ходімо).

Лахесіс узяв Клото за руку, другу простягнув Ральфові. І в цей же час Клото потягнувся до Луїзи. Та похитнулася, потім глянула на Ральфа. Ральф, у свою чергу, похмуро подивився на Лахесіса:

(— Боже вас борони, якщо ви їй нашкодите.)

(— Ніхто з вас не постраждає, Ральфе. Візьми мене за руку.)

«І підемо в Едем», — подумки закінчив Ральф. Він зітхнув, стиснувши зуби, кивнув Луїзі й схопив простягнуту руку Лахесіса. Хвиля впізнавання, глибока й приємна, як при зустрічі зі старим другом, знову накрила Ральфа. Яблука й кора дерева, спогади про прогулянки в саду, коли він був ще дитиною. Навіть не бачачи, він відчув, що його аура змінила кольори, перетворившись на золотаво-іскристу, зелену ауру Клото й Лахесіса. Луїза взяла за руку Клото, вдихнула крізь зуби й непевно посміхнулася.

Клото: (— Замкніть коло, Ральфе і Луїзо. Не бійтеся. Усе гаразд).

«Хіба я коли-небудь у цьому сумнівався, друже?» — подумав Ральф, але коли Луїза простягнула до нього руку, він тривожно стиснув її пальці. Смак яблук і відчуття деревної кори з’єдналися з незнайомими спеціями. Ральф вдихнув їхній аромат і посміхнувся Луїзі. Вона відповіла йому тим же — в її посмішці не чулося сумніву, — і Ральф зніяковів. Як можна боятися? Як можна навіть сумніватися, коли те, що приносять вони, таке приємне й добре?

«Я тебе розумію, Ральфе, але однаково сумніваюся», — мовив внутрішній голос.

(— Ральфе! Ральфе!)

Голос Луїзи звучав одночасно стривожено й легковажно. Ральф оглянувся саме вчасно, щоб помітити, як одвірок палати № 315 ковзнув повз її плече… Це не двері опускалися, це Луїза піднімалася вгору. Всі вони піднімалися вгору, тримаючись за руки.

Щойно Ральф зрозумів це, як відчуття раптової нудоти, гостре, немов лезо ножа, заволокло завісою його очі. Швидко промайнули вузькі труби, скоріш за все, частина протипожежної системи лікарні. А потім він побачив кахельну підлогу довгого коридора. Крісло-гойдалка насувалося просто на нього, цілячись у голову… Яка, як він зрозумів, піднімалася над підлогою четвертого поверху, немов перископ.

Ральф почув, як Луїза скрикнула й дужче стиснула його руку. Він інстинктивно замружився, очікуючи, що гойдалка знесе йому половину черепа.

Клото: (— Заспокойтеся! Будь ласка, не хвилюйтеся! Пам’ятайте, ці речі існують на іншому рівні реальності, відмінному від того, на якому зараз перебуваємо ми!)

Ральф розплющив очі. Гойдалка зникла, хоча він і чув поскрипування. Звук чувся позаду. Крісло-гойдалка, як і приятель Мак-Ґоверна, пройшла крізь нього. Тепер вони повільно піднімалися над коридором дитячого відділення — стіни прикрашали зображення казкових персонажів. Лікар і медсестра, що йшли їм назустріч, обговорювали чийсь діагноз:

— …наступні аналізи покажуть, але якби ми були впевнені хоча б на дев’яносто відсотків…

Лікар пройшов крізь Ральфа, і той одразу зрозумів, що лікар знову тайкома закурив після п’яти років утримання й тепер його мучить совість. Подивившись униз, Ральф побачив, як крізь кахельну підлогу просочуються його ноги. Він повернувся до Луїзи й вимушено посміхнувся:

(— Крутіше від будь-якого ліфта, га?)

Луїза кивнула, і далі міцно стискаючи його руку.

Вони минули п’ятий поверх, пролетіли кімнату відпочинку для лікарів на шостому (двоє лікарів — нормального зросту — відпочивали, один читав, інший дрімав на дивані), а потім опинилися на даху.

Ніч була ясна, безмісячна, велична. Зірки сяяли щедро. Дув сильний вітер, і Ральф погодився із твердженням місіс Перрін, що бабине літо скінчилося. Він чув завивання вітру, але не відчував його поривів… Хоча міг відчути, якби захотів. Уся справа в правильній концентрації…

Від цієї думки Ральф відчув незначну зміну, що відбулася всередині нього, — начебто щось мигнуло. І раптом волосся зметнулося з чола, а штанини заплескали по гомілці. Він зіщулився. Місіс Перрін мала рацію й щодо того, що погода змінюється. Усередині Ральфа щось знову мигнуло, і пориви вітру припинилися. Він глянув на Лахесіса:

(— Тепер можна відпустити вашу руку?)

Лахесіс кивнув і відпустив руку Ральфа. Клото відпустив руку Луїзи. На заході Ральф побачив пульсуючі блакитні вогники злітно-посадочних смуг аеродрому. За жовтогарячим світлом дугових ліхтарів палахкотів гострий виступ Кейп-Ґрін, однієї з новобудов на іншому березі Барренса. А далі на схід від аеропорту тяглася ниточка Гарріс-авеню.

(— Красиво, чи не так, Ральфе?)

Ральф, ствердно кивнувши, подумав, що видовище вогнів міста в темряві, яке відкрилося під ними, варте всього, що йому довелося пережити відтоді, як на нього обрушилося безсоння. Усього. Але він вирішив не довіряти цій думці.