— Тому що це неправда, а вони, можливо, не можуть брехати.

— Абсолютно правильно.

— Отже, чого ж вони хотіли насправді, Ральфе?

Він похитав головою:

— Не маю ані найменшого уявлення, Луїзо. Навіть натяку.

Вона допила каву, акуратно поставила чашку на блюдце, якусь мить вивчала подушечки своїх пальців, потім глянула на Ральфа. І знову Ральф був уражений її красою — фактично вибитий з колії.

— Вони були такі хороші. Вони й зараз хороші. Я відчуваю це дуже виразно. А ти?

— І я, — неохоче зізнався Ральф. Звичайно, він це відчував. Ці двоє лікарів були всім тим, чим не був Атропос.

— І ти однаково постараєшся зупинити Еда. Адже так?

— Так.

— Тоді відкинь усе інше, — спокійно вимовила Луїза, відповідаючи на погляд його блакитних очей поглядом своїх темних. — Подібні роздвоєння лише засмічують твій розум, Ральфе.

Він погодився, але й далі сумнівався у своїй здатності ось так узяти й відпустити на волю всі ці думки. Можливо, варто дожити до сімдесяти, щоб зрозуміти, наскільки важко боротися з прищепленими в дитинстві поглядами. Він був чоловіком, чиє навчання тому, як бути чоловіком, почалося задовго до приходу до влади Адольфа Гітлера, і він досі був бранцем покоління, що слухало по радіо спів Г.В. Кальтенборна й «Ендрюс Сістерс» — покоління чоловіків, що вірять у «коктейль із місячного сяйва». Подібне виховання майже начисто заперечувало такі милі питання морального плану, як, наприклад, хто працює на благо, а хто на шкоду. Найголовнішим було не принизитись. І нікому не дозволяти водити себе за носа.

«Невже! — холодно поцікавилася в його голові Керолайн. — Чудово. Але дозволь мені першій відкрити тобі маленький секрет, Ральфе: це цілковита дурня. Ще задовго до зникнення Ґлена Міллера за овидом [46] подібні речі вважалися нісенітницею і залишаються нею донині. Думка, що чоловік повинен робити те, що слід чоловікові, тепер… позбавлена особливого сенсу. У будь-якому разі — тернистий і довгий шлях в Едем, любий, хіба не так?»

Так. Занадто довге повернення в Едем.

— Чому ти посміхаєшся, Ральфе?

Від необхідності відповідати його врятувала поява офіціантки й величезної таці з їжею. На бретельці фартуха жінки Ральф помітив значок із написом: «ЖИТТЯ — ЦЕ НЕ ВИБІР».

— Ви підете сьогодні на мітинг у Громадський центр? — запитав Ральф.

— Обов’язково, — відповіла вона, ставлячи тацю на сусідній столик, щоб звільнити руки. — Ось лише я буду біля Центру з плакатом.

— Ви із «Друзів життя»? — поцікавилася Луїза, коли офіціантка заходилася розставляти тарілки з омлетом.

— А я жива? — звела брови жінка.

— Так, очевидно, так, — чемно відповіла Луїза.

— Отже, я належу до «Друзів життя». Убивство істоти, яка змогла б колись створити шедевр або винайти ліки від СНІДу чи раку, є блюзнірством, на моє переконання. Тому я вийду з плакатом, щоб феміністки й ліберали побачили написане на ньому слово: «УБИВСТВО». Вони ненавидять це визначення й навряд чи вживають його на своїх коктейль-вечірках. Кетчуп вам потрібний?

— Ні, — відмовився Ральф. Він не міг відвести очей від жінки. Навколо неї почало поширюватися зеленувате світіння — здавалося, воно просочувалося з її пор. Аури поверталися у всій своїй силі.

— Чи в мене виросла друга голова? — обурилась офіціантка, перекидаючи жуйку за іншу щоку.

— Я задивився на вас? — Ральф відчув, як кров ударила в обличчя. — Вибачте.

Офіціантка пересмикнула м’ясистими плечима, і верхня частина аури повільно зрушилася.

— Як правило, я не втручаюся в такі справи, намагаючись добре працювати й тримати рота на замку. Але більше я мовчати не збираюся. Знаєте, скільки свого дорогоцінного часу я провела біля цієї бойні, скільки спекотних днів, мало не присмаживши собі сраку, і холодних ночей, мало її ж таки не відморозивши?

Ральф і Луїза похитали головами.

— З 1984 року. Дев’ять довгих років. І знаєте, що найбільше мене дістає у прихильників вибору?

— Що ж? — поцікавилася Луїза.

— Вони виступають проти дозволу на носіння зброї, щоб люди не перестріляли одне одного; вони ж стверджують, що електричний стілець і газова камера суперечать конституції, тому що це надзвичайний і жорстокий вид покарання. Стверджують це, а потім спокійнісінько виходять на вулиці й виступають на підтримку законів, які дозволяють лікарям — лікарям! — вставляти вакуумні трубки в лоно матерів і висмоктувати ненароджених синів і дочок по шматочках. Ось це найбільше мене й дратує.

Офіціантка говорила — було враження, що цю промову вона виголошувала вже багато разів, — не підвищуючи голосу, не виявляючи ані найменших ознак гніву. Ральф слухав і не слухав, сконцентрувавши увагу на блідо-зеленій аурі, що оточувала фігуру жінки; та тільки не все там було рівномірно забарвлене. Із правого боку, ближче до талії, оберталася жовтувато-чорна пляма, схожа на брудне колесо.

«Печінка, — подумав Ральф. — У неї негаразди з печінкою».

— Але ж ви не хочете, щоб із Сьюзен Дей справді сталося щось погане? — стривожено дивлячись на офіціантку, поцікавилася Луїза. — На вигляд ви людина добра, навряд чи ви бажаєте їй зла.