(— Віддай перстень, шот-таймере.)

«Вони не можуть брехати, — раптом згадав Ральф. — Не знаю, чи говорили мені про це, чи я зрозумів інтуїтивно, але вони не можуть брехати. А ось я можу».

(— Ось що я скажу тобі, містере А. Пообіцяй, що виконаєш умови угоди, і перстень твій.)

Атропос кинув на нього погляд, у якому проглядав сумнів, змішаний з підозрілістю:

(— Угода? Що ти маєш на увазі?)

(— Ральфе, ні!)

Ральф подивився на жінку, потім на Атропоса й підніс ліву руку до щоки, не роздумуючи, як цей жест сприйме лисий лікар-карлик. Скальпель щільніше притиснувся до «мотузочки», утворюючи темну пляму в точці дотику. Великі краплі поту виступили на чолі Атропоса, а коли він заговорив, у голосі його чулася паніка:

(— Не смій метати в мене блискавки! Вона вмре, якщо ти зробиш це!)

Ральф поспішно опустив руку, потім, немов хлопча, що провинилося, зчепив руки за спиною. Перстень Еда й далі був затиснений у жмені, — не роздумуючи, Ральф опустив його в задню кишеню штанів. І тільки в цей момент він зрозумів, що не має наміру віддавати персня. Навіть якщо доведеться за це заплатити життям Луїзи — їх обох, — він не віддасть. Хоча, можливо, до цього й не дійде.

— Угода означає, що ми обоє підемо собі, пане А., — я віддам тобі перстень, а ти мені мою подругу. І ти пообіцяєш, що не заподієш їй шкоди. Що скажеш?

(— Ні, Ральфе, ні!)

Але слова не могли передати всіх відчуттів Атропоса. Його погляд горів таким страхом, такою неспроможною люттю! Якщо коли-небудь він і жалкував, що не здатен брехати, то зараз пошкодував напевно. Але ж було потрібно від нього лише одне — сказати: «Угода відбулася», і тоді Ральфові було б непереливки. Але Атропос не міг сказати, тому що не міг брехати.

«Він знає, що його загнали в глухий кут, — подумав Ральф. — І тут зовсім не важливо, переріже він “мотузочку” Луїзи чи відпустить її, — він вважає, що в будь-якому разі я розправлюся з ним, і він не помиляється».

«І що ж ти можеш з ним зробити, любий, — пролунав голос Керолайн, у якому чувся сумнів. — Чи багато в тобі після розкриття савана, який оточував перстень, залишилося сили, щоб напасти на нього?»

Луїза щосили впиралася ногами, намагаючись своєю вагою придавити Атропоса, й, не роздумуючи над тим, що він робить, Ральф кинувся вперед, падаючи на коліна і розводячи руки в сторони. Він був схожий на збожеволілого нареченого, який вимагає руки і серця. Луїза мало не вдарила його в горло. Ральф смикнув за поділ спідньої спідниці, яка зісковзнула із шовковим шерехом. А Луїза продовжувала кричати:

— Мерзенний злодій! Ось тобі, ось! Подобається?

Атропос скрикнув від болю, а коли Ральф глянув угору, то побачив, що Луїза вчепилася зубами в праве зап’ястя карлика. Скальпелем, затиснутим у лівій руці, Атропос спробував перерізати її «мотузочку», промахнувшись лише на дюйм. Ральф схопився на ноги і, вже не розуміючи, що робить, накинув рожевий шовк спідниці на занесену над Луїзою руку Атропоса… і на його голову.

(— Тікай від нього, Луїзо! Біжи!)

Вона вирвалася з рук карлика й, похитуючись, побрела до столу в центрі нори, витираючи з губ кров Атропоса… Але обличчя її й далі палало гнівом.

Атропос, борсаючись у рожевому шовку, метнувся за нею. Але Ральф перехопив його й відштовхнув до арки:

(— Не вийде, друже!)

(— Відпусти мене! Відпусти зараз же, виродку! Ти цього не зробиш!)

«Найдивніше, що він дійсно вірить у це, — подумав Ральф. — Йому так довго ніхто не заважав, що він геть забув, на що здатні шот-таймери. Але я це виправлю».

Ральф згадав, як Атропос перерізував «мотузочку» Розалі після того, як та покірно лизнула його руку, і ненависть до цього хитрого, лютого, божевільного чудовиська вибухнула в ньому, мов перезріла печериця. Він схопив за край Луїзиної спідниці й двічі обмотав її навколо кулака, натягаючи матерію так щільно, що під нею рожевою посмертною маскою проступили риси Атропоса.

Потім, коли вістря скальпеля розрізало матерію, Ральф розкрутив Атропоса, немов древній воїн пращу, кидаючи камінь, і викинув його крізь дверну пройму. Якби Атропос упав, він постраждав би не так сильно, але він не просто впав — він із гуркотом ударився об камінь, що лежав перед порогом, скрикнув від болю й опустився на коліна. На рожевому шовку почали розпускатися криваві квіти. Скальпель зник у прорізі. Ральф кинувся слідом за Атропосом, коли скальпель з’явився знову, розширюючи проріз, крізь який визирало перекошене обличчя істоти.

З носа Атропоса цибеніла кров, лоб і скроні також були обагрені кров’ю.

(— Припини! Попереджаю тебе, шот-таймере! Ти пожалкуєш, що взагалі з’явився на цей…)

Проігнорувавши погрозу, Ральф з усієї сили жбурнув Атропоса вперед. Руки карлика й далі були заплутані в спідниці, і він проїхав по підлозі обличчям. Крик болю й подиву вирвався з грудей Атропоса. Дивно, але десь глибоко в мозку Ральф почув нашіптування Луїзи, яка переконувала, що достатньо — цілком достатньо. Вона просила не вбивати цього психа, не завдавати болю істоті, яка щойно намагалася вбити її. Атропос хотів перевернутися на спину, але Ральф ударив його ще раз і притиснув коліном до підлоги.