(— Ні! О Боже! Ти не можеш!)

Обличчя Атропоса розпливлося в самовдоволеній усмішці:

(— Знаєш, саме так я й думав про тебе, шот-таймере. Але я, як і ти, помилявся. А тепер дивися).

Атропос злегка розсунув пальці. Ральф побачив, як хтось у бейсбольній кепці з емблемою «Ред сокс» вийшов з «Червоного яблука», і Ральф одразу впізнав його. Ця людина крикнула щось комусь іншому, що стояв на протилежному боці, і тут почалися жахливі події. Ральф відвернувся від кривавої картини майбутнього, яку показував Атропос. Але він чув те, що чулося.

(— Спершу це належало Випадковості, шот-таймере, — інакше кажучи, мені. А ось і друга обіцянка: якщо ти станеш на моєму шляху, то станеться те, що я показав. І ти нічого не зможеш зробити або якимось чином запобігти цьому. Але якщо ти й твоя подружка не втручатиметеся в хід подій — тоді я теж не втручатимусь.)

Вульгарність, яка була звичним стилем поведінки Атропоса, він тепер відкинув, наче використаний карнавальний костюм, і вперше Ральф відчув, наскільки ж древня ця істота, яка володіє такою зловісною мудрістю.

(— Знаєш, як кажуть наркомани: умирати легко, важко жити. У цьому й полягає істина. Якщо хто й знає, то це я. Отже, що ж ти думаєш про це, шот-таймере?!)

Ральф мовчав, опустивши голову й до болю стиснувши кулаки. Сережки Луїзи як маленькі вуглинки горіли в його долоні. Перстень Еда, здавалося, теж обпалював його. Ральф хотів витягти кляту штуковину й жбурнути її слідом за скальпелем. Він знав, що ніщо в світі не зможе втримати його. Він згадав оповідання, прочитане ще в школі, тисячу років тому. «Леді чи тигр?» — називалося оповідання, і тепер він зрозумів, що це означає — мати таку жахливу силу… І такий жахливий вибір. На перший погляд, усе здається таким простим, що виходить, зрештою, одне життя проти двох тисяч?

Але це одне життя!

«І всі ті… Ніхто з них нічого не знає, — спокійно подумав він. — Ніхто, крім, можливо, Луїзи… А Луїза схвалить моє рішення. Керолайн не зрозуміла б, але вони такі різні».

Так, але чи має він право вирішувати?

Атропос усе зрозумів по його аурі — ставало страшно від здатності цієї істоти бачити.

(— Звичайно, маєш, Ральфе, — насправді питання життя й смерті зводиться до наступного: хто має право. Цього разу ти. То що скажеш?)

(— Я не знаю, що сказати. Не знаю, що й думати. Я лише хочу, щоб ви всі троє ДАЛИ МЕНІ СПОКІЙ!)

Ральф Робертс підняв голову до стелі лігвища Атропоса й закричав.

Хвилин за п’ять голова Ральфа зринула з-під старого схиленого дуба. Ральф одразу побачив Луїзу. Стоячи навколішках, вона дивилася на його звернене вгору обличчя крізь переплутаний клубок коріння. Він простягнув забруднену, у кривавих патьоках руку, і жінка міцно схопила її, підтримуючи Ральфа, поки той долав останні щаблі — покручені корені, схожі радше на поперечини драбини.

Ральф вибрався з-під дерева й ліг на спину, жадібно вдихаючи свіже повітря. Ніколи в житті повітря не здавалося таким смачним. Незважаючи ні на що, він був страшенно вдячний долі за повернену волю.

(— Ральфе? З тобою все гаразд?)

Він обернув її руку, поцілував долоню й поклав сережки на те місце, якого щойно торкалися його губи.

(— Так. Це твоє.)

Луїза здивовано розглядала їх, немов ніколи не бачила сережок — ні цих, ні будь-яких інших, — а тоді опустила в кишеню жакета.

(— Ти побачила їх у дзеркалі, адже так, Луїзо?)

(— Так, і тоді я розлютилася… Але навряд чи була дуже здивована.)

(— Тому що ти знала.)

(— Здогадувалася. Можливо, відтоді, як побачила Атропоса у панамі Мак-Ґоверна. Просто я тримала… це знання… у схованках мозку.)

Луїза уважно, мовби оцінююче, дивилася на Ральфа.

(— Не будемо зараз говорити про мої сережки — що сталося там, унизу? Як тобі вдалося вибратися?)

Ральф злякався — якщо вона занадто довго буде розглядати його, то довідається занадто багато. До того ж, якщо він ще хоч трохи так полежить, то вже не зможе поворухнутися: величезний океанський лайнер утоми розливався в ньому, тягнув на дно. Ральф звівся на ноги. Зараз він не міг дозволити собі потонути. Новини, що їх повідомили небеса, були не такі й погані, як він очікував, але все ж досить невтішні — було вже близько шостої. Мешканці Деррі, які не мали відношення до мітингу з приводу абортів (переважна більшість, відверто кажучи), сідали за стіл. Двері Громадського центру Деррі вже відчинені, вхід купається у світлі софітів, тележурналісти ведуть репортажі в живому ефірі про прибуття перших захисників права вибору, яким доводиться проходити повз Дена Далтона й «Друзів життя», що люто розмахують гаслами. А неподалік хтось наспівує улюблену пісеньку Еда Діпно: «Гей, гей, Сьюзен Дей, скільки вбила ти дітей?» Що б вони з Луїзою не мусили зробити, — зробити це необхідно впродовж наступних шістдесяти чи дев’яноста хвилин. Відлік часу почався.

(— Ходімо, Луїзо. Треба поспішати.)

(— Ми повертаємося в Громадський центр?)

(— Ні, не одразу. Спершу нам треба…)

Ральф зрозумів, що не може чекати закінчення того, що повинен сказати. Куди ж, на його думку, їм варто піти спочатку? У лікарню Деррі? У «Червоне яблуко»? До нього додому? Куди йти, якщо хочеш відшукати двійко доброзичливих, але далеко не всезнаючих бовдурів, які затягли тебе і твоїх найближчих друзів у світ болю й тривог? Чи, цілком резонно, це вони повинні відшукати тебе?