«Не розширюється, вона наближається, — подумав Ральф. — Літак знижується. Ед починає виконувати роль камікадзе».

Ральф застиг на місці, не просто здивований, а заворожений. Він перетворився на міфічну проміжну істоту — вочевидь не на бога (жоден бог не може відчувати таку втому й страх), але й не таке земне створіння, як людина. Ось що таке справжній політ, ось що означає дивитися на землю згори, без жодних меж. Це…

(— РАЛЬФЕ!)

Крик Луїзи пістолетним пострілом розірвався у вухах. Ральф здригнувся, і як тільки його погляд відірвався від гіпнотизуючого вигляду розпростертої внизу землі, він зміг рухатися. Підвівшись із колін, він пройшов у літак. Це далося Ральфові легко — так людина долає дорогу додому. Вітер не обдував обличчя й не відкидав волосся із лоба, а коли ліве плече пройшло крізь пропелер «Чирокі», лопаті поранили його не дужче, ніж поранили б дим.

Він побачив бліде красиве обличчя Еда — обличчя вічного мандрівника — «він мандрівником був у цьому світі, — він, як скорботний дух, занесений сюди» — герой поеми, [59] читаючи яку, Керолайн завжди плакала, — і недавнє відчуття жалю й співчуття змінилося гнівом. Дуже важко по-справжньому гніватися на Еда — зрештою, він лише пішак, якого пересувають по шаховій дошці, — і все ж будинок, у який він спрямував свій літак, повен справжніх, реальних людей. Безневинних людей. Ральф помітив дитячу впертість і водночас волю в одурманеному обличчі Еда й, проходячи крізь тонку стінку кабіни пілота, подумав: «На певному рівні, Еде, ти знав, що в тебе ввійшов диявол. Гадаю, ти міг вигнати його… Хіба не казали пан Л. і пан К., що завжди є можливість вибору? А якщо є вибір, отже, ти сам зробив його».

Голова Ральфа піднімалася над літаком, і він знову став на коліна. Панорама Громадського центру заповнила все лобове скло, і Ральф зрозумів, що вже пізно зупиняти Еда.

Діставши з кишені сережку, що залишилася, Ральф і її затиснув між пальцями штирем назовні, потім узявся за кнопку дзвінка. Другою рукою він обхопив дроти, протягнені між коробкою й дзвінком. Заплющив очі й сконцентрувався, викликаючи переміщення. У животі виникло відчуття порожнечі, і Ральф устиг подумати: «Ого! Точнісінько як ліфт-експрес!»

І знову він опинився на рівні шот-таймерів, де не було місця ні для богів і дияволів, ні для лисих лікарів-карликів з їхніми магічними ножицями та скальпелями, ні для будь-яких аур. Він опустився вниз, де ходіння крізь стіни було неможливим. На рівні шот-таймерів він ставав видимим… І, наскільки зрозумів Ральф, Ед дивився на нього:

— Ральфе? — Це був голос людини, яка щойно отямилася після дуже глибокого сну. — Ральфе Робертсе? А що ти тут робиш?

— О, я був поблизу й подумав, що можу забігти в гості, — відповів Ральф. — Зробити візит, так би мовити. — Сказавши це, Ральф вирвав дроти, що відходили від коробки.

— Ні! — крикнув Ед. — О, ні! Ти ж усе зіпсуєш!

«Аякже», — подумав Ральф і потягнувся до штурвала. Тепер Громадський центр був усього за триста п’ятдесят метрів від них, можливо, навіть ближче. Ральф досі не знав, що в коробці, пристебнутій на сидінні другого пілота, — швидше за все, пластикова вибухівка, яку використовують терористи у фільмах за участю Чака Норріса й Стівена Сіґала. Вважалося, що вона абсолютно стабільна — на відміну від нітрогліцерину в «Платі за страх» Клузо, [60] — але навряд чи зараз підходящий час для віри в казки світу кіно. Навіть тверда вибухівка могла вибухнути без детонатора, якщо її скинути з висоти трьох кілометрів.

Ральф до упору повернув штурвал ліворуч. Громадський центр під ними почав розвертатися, немов опинившись зверху величезного колеса.

— Ні, ні, виродку! — заволав Ед, і щось, що нагадувало маленький молоток, врізалося Ральфові в бік, паралізуючи його болем і позбавляючи можливості дихати. Після другого удару рука Ральфа зісковзнула зі штурвала. Ед схопив за штурвал і люто крутнув назад. Громадський центр, що змістився до краю лобового скла, знову почав повертатися до мертвої точки.

Ральф учепився в штурвал. Ед ребром долоні відіпхнув голову Ральфа назад.

— Ну навіщо ти втрутився? — загарчав він. — Чому ти поліз, куди не просили? — Обличчя Еда спотворилося у звіриному оскалі. Поява Ральфа в кабіні пілота мусила б бути для Еда шоком і обеззброїти його, однак цього не сталося.

«Звичайно, ні, адже він божевільний», — подумав Ральф і раптом подумки закричав:

(— Клото! Лахесісе! Допоможіть мені! Заради Бога, допоможіть мені!)

Нічого. Навряд чи його крик вирвався хоч кудись. Він же опустився на рівень шот-таймерів, а це означало, що він залишився сам.

Тепер від Громадського центру їх відділяли всього двісті п’ятдесят-двісті сімдесят метрів. Ральф бачив кожну цеглину, кожне вікно, кожну людину зовні, — він навіть міг розрізнити, хто з них тримає плакати. Люди дивилися вгору, ніби намагаючись зрозуміти, що задумав цей божевільний літак. Ральф поки що не завважував страху на їхніх обличчях, але за три-чотири секунди…

Він знову кинувся до Еда, не звертаючи уваги на ниючий біль у боку. Викинув уперед праву руку, стиснуту в кулак, і великим пальцем просунув гострий штир сережки-пуссету якнайдалі.