Луїза знову заплакала, і від її сліз у Ральфа защеміло на серці — це було глибоке, скорботне ридання людини, присоромленої до глибини душі.

Луїза сховала обличчя в нього на плечі. Ральф міцніше обійняв її. «Луїза, — подумав він. — Наша Луїза». Але ні: йому більше не подобалося таке звертання, якщо взагалі коли-небудь подобалося.

«Моя Луїза», — подумав він, і в той же момент, начебто зі схвалення якоїсь великої сили, день знову почав наповнюватися світлом. Звуки набули нового резонансу. Ральф глянув на свої руки, переплетені з руками Луїзи, і побачив приємні сіро-блакитні німби кольору сигаретного диму навколо них.

Аури повернулися.

— Слід було виставити їх за двері в ту ж хвилину, коли ти зрозуміла, що сережки зникли, — почув він свій голос, і кожне слово звучало окремо. Унікально. — У ту ж секунду.

— О, тепер я це розумію, — сказала Луїза. — Вона тільки й чекала, коли я заковтну наживку, але я була така засмучена — спершу суперечками щодо поїздки в Банґор, потім тим, як мій лікар розповів їм те, що зобов’язаний був зберігати в таємниці, а на довершення всього з’ясувалося, що я втратила найдорогоціннішу зі своїх речей. І знаєш, у чому вся сіль? Саме вона виявила зникнення сережок. І ти будеш звинувачувати мене в тому, що я не знала, як мені чинити?

— Ні, — відповів Ральф, підносячи її руку до губ. Рух їхніх рук у повітрі зазвучав, нагадуючи хрипкий шерех долоні, що сковзає по вовняній ковдрі, і на мить він виразно побачив форму своїх губ на її правій рукавичці, відбитих там блакитним поцілунком. Луїза посміхнулася:

— Спасибі, Ральфе.

— Завжди радий прислужитися.

— Мені здається, ти чудово знаєш, чим усе закінчилося, так? Джен сказала: «Вам справді потрібна допомога, мамо Луїзо, доктор Літчфілд говорить, що ви вступили в ту пору життя, коли людина вже не може подбати про себе сама, тому ми й подумали про Ріверв’ю Естейт. Вибачте, що розгнівали вас, але діяти потрібно було швидко. Тепер ви бачите чому».

Ральф глянув угору. Небо здавалося водоспадом зелено-синього вогню в мереживі поодиноких хмарин, схожих на хромовані аеробуси. Подивившись униз, він побачив Розалі, яка й далі лежала біля підніжжя пагорба. Темно-сіра «мотузочка» тяглася вгору від її морди, погойдуючись на прохолодному жовтневому вітрі.

— І тоді я просто ошаліла… — Луїза помовчала, посміхаючись. Ральф подумав, що це перша за весь день посмішка, що виражає непідробний гумор, а не лише приємні емоції. — Ні, зовсім не просто. Якби був тоді поруч мій внучатий племінник, він сказав би: «Няня стала ядерною».

Ральф розсміявся, і Луїза сміялася разом з ним, але її сміх звучав трохи натужно.

— Мене дратувало лише одне: Дженет знала, що це станеться. Вона хотіла, щоб я вибухнула, тому що знає, як потім мене терзає почуття провини. І це справді так. Я закричала, щоб вони забиралися до дідька. Гарольд мав такий вигляд, начебто йому хотілося провалитися крізь землю — крики ніколи йому не подобалися, — але Джен сиділа, склавши руки на колінах, посміхалася й навіть кивала головою, мовби кажучи: «Усе правильно, мамо Луїзо, продовжуй, випусти отруту зі своїх старих кишок, а коли вона вся вийде, можливо, ти дослухаєшся до голосу розуму».

Луїза важко зітхнула:

— А потім щось сталося. Правда, я не впевнена, що саме. Сталося це вже не вперше, але тепер воно було ще жахливіше. Боюся, відбувся свого роду… Свого роду приступ. Загалом, я стала по-іншому бачити Дженет, якось кумедно, а по-справжньому моторошно. І я сказала щось, що нарешті дійшло до неї. Я не можу точно згадати слова, та й навряд чи мені цього хочеться, але вони чітко стерли з її обличчя цю нудотно-солодкаву усмішечку, яку я так ненавиділа. І вона мало не виштовхнула Гарольда з дому. Останнє, що я пам’ятаю, були її слова, мовляв, хтось із них зателефонує мені, коли в мене припиниться істеричний припадок і я перестану обвинувачувати людей, які мене люблять. Після того як вони поїхали, я ще трохи побула вдома, а тоді пішла в парк. Іноді на сонечку почуваєшся набагато краще. Я перекусила в «Червоному яблуку», саме тоді я й почула, що ви з Біллом посварилися. Як ти гадаєш, між вами справді пробігла чорна кішка?

Ральф похитав головою:

— Ні — ми все залагодимо. Мені подобається Білл, але…

— …але з ним потрібно стежити за своїми словами, — закінчила Луїза. — До того ж, Ральфе, можу сказати, що не слід сприймати його слова серйозно.

На цей раз Ральф потиснув її руку.

— Для тебе це теж може виявитися хорошою порадою, Луїзо, не треба приймати близько до серця те, що відбулося сьогодні вранці.

Вона зітхнула:

— Може, й так, але це важко. Насамкінець я сказала щось жахливе, Ральфе. Жахливе. Ця її гидка усмішечка…

Веселка розуміння раптово запалилася в голові Ральфа. У її світлі він побачив щось украй важливе, що здавалося безсумнівним і однозначним. Уперше з того моменту, коли повернулися аури… Або він повернувся до них.

Ральф обернувся до Луїзи. Вона сиділа в прозорій сірій капсулі, яскравій, як ранковий літній туман, який ось-ось освітять перші промені сонця. Саме це перетворювало жінку, яку Білл Мак-Ґоверн називав «наша Луїза», на істоту неабиякої гідності… І краси.

«Вона схожа на Еос, — подумав Ральф. — Богиню ранкової зорі».