Із заходом сонця Луїза приготувала сніданок — чудові пишні оладки, бекон, смажену картоплю. Поки вона клопотала на кухні, Ральф намагався напружити м’яз, захований глибоко в мозку, — викликати спалах. Але в нього не вийшло. Коли спробувала Луїза, у неї теж нічого не вийшло, хоча Ральф міг заприсягтися, що на мить вона спалахнула, і він побачив газову плиту просто крізь неї.

— Це на краще, — зробила висновок Луїза, розставляючи тарілки.

— Напевно, — погодився Ральф, і далі вважаючи, однак, що в нього усе вийшло б, якби він замість персня, відібраного в Атропоса, загубив перстень, подарований Керолайн, — його мучило відчуття, що якийсь короткий, але значний відрізок його життя викреслений назавжди.

А після двох ночей глибокого сну аури теж почали бліднути. Наступного тижня вони зникли повністю, і Ральф почав думати про те, чи не приснилося йому все це в дивовижному сні. Він знав, що це не так, але все важче й важче було вірити в це знаття. Звичайно, на правій руці залишився шрам, але й тут Ральф сумнівався, чи не походить він із тих років, коли в його волоссі не блищала сивина. Але в глибині душі він і далі вірив, що старість — це міф, або сон, або щось, призначене для людей, не таких особливих, як він.

Другого січня 1994 року Луїза Чесс стала Луїзою Робертс. До вівтаря її вів син Гарольд. Дружина Гарольда не прибула на церемонію одруження, вона залишилася в Банґорі. Ральф підозрював, що в неї бронхіт. Однак він вирішив тримати свої підозри при собі, не вельми й розчарований відсутністю Дженет Чесс. Боярином нареченого був детектив Джон Лейдекер, усе ще з гіпсовою пов’язкою на правій руці, однак інших свідчень обставин, за яких він мало не наклав головою, не було. Лейдекер провів чотири дні в глибокій комі, але він розумів, що йому дуже пощастило: крім колег, що були разом з ним під час вибуху, жертвами стали ще шестеро поліцейських, причому двоє входили в команду самого Лейдекера.

Дружкою нареченої була Сімона Кастонья, а тост на святковій церемонії виголошував чоловік, який полюбляв повторювати, що його звуть Джо Вайзер і що тепер він став старший і мудріший. Тріґер Вашон розродився плутаною, але щиросердою тирадою, закінчивши її таким побажанням: «Нехай вони проживуть до ста п’ятдесяти й ніколи не знають ревматизму й запорів!» Коли Ральф і Луїза, у волоссі якої все ще біліли зернятка рису, вийшли з будинку для прийомів, до них підійшов старий чоловік з високим чолом у хмарині білого пухнастого волосся. У руках у нього була книжка.

— Вітаю, Ральфе, — сказав він. — Вітаю, Луїзо.

— Спасибі, Доре, — подякував Ральф.

— Нам не вистачало тебе, — завважила Луїза. — Хіба ти не одержав запрошення? Фей сказав, що він віддав його тобі.

— Звісно, Фей передав мені запрошення. Так, але я не ходжу на заходи, якщо вони проводяться в приміщенні. Занадто тісно. А на похоронах ще гірше. Ось, це для вас. Я не загорнув, тому що мій артрит загострився.

Ральф прийняв подарунок. Це виявилася збірка віршів «Звірі домовилися». Прізвище поета — Стівен Добінс — викликало в Ральфа холодок, але він не розумів, чому саме.

— Спасибі, — подякував він Дорренсу.

— Звичайно, це гірше, ніж його останні твори, але вірші однаково чудові. Добінс дуже добре пише.

— Ми будемо читати їх один одному під час медового місяця, — сказала Луїза.

— Чудовий час для поезії, — завважив Дорренс. — Можливо, найкращий. Я певен, що разом ви будете дуже щасливі.

Старий пішов собі, потім обернувся:

— Ви зробили дуже важливу справу. Лонґ-таймери залишилися задоволені.

Він пішов. Луїза глянула на Ральфа:

— Про що він говорив? Ти знаєш?

Ральф похитав головою. Він не знав, однак у нього виникло відчуття, що він повинен знати. Шрам на руці почав поколювати, викликаючи сверблячку глибоко під шкірою.

— Лонґ-таймери, — протягнула жінка. — Можливо, він мав на увазі нас, Ральфе, — зрештою, навряд чи нас можна назвати неопереними пташенятами.

— Може, саме це він і мав на увазі, — погодився Ральф, але він знав й інше… І в її очах теж таїлося глибоке розуміння.