— Не варто, люба. Я принесу твоє улюблене кокосове морозиво. Я навіть не беру з собою Розалі; чому б тобі просто не посидіти на задньому ганку?

— Будь-яке морозиво, поки ти донесеш його з магазину, розтане по дорозі, — заперечила Луїза. — Ходімо разом, поки на нашому боці ще є…

Вона замовкла. Посмішка випарувалася з її обличчя. Натомість з’явився вираз розпачу, а сіра аура, яка лише злегка потемніла за роки, коли Ральф не міг бачити її, спалахнула червонуватими вуглинками.

— Ральфе, що сталося? Що ти задумав насправді?

— Нічого, — відповів він, але шрам на руці світився, а постукування лунало звідусіль і дуже голосно. Воно повідомляло, що йому треба поквапитися. Варто виконати обіцянку.

— Ти обманюєш мене. Уже два чи три місяці діється щось негарне. Дурепа, я знала, що щось відбувається, але не могла змусити себе подивитися правді в очі. Тому що боялася. І мій страх виправданий, адже так? Я права.

— Луїзо.

Раптом вона рушила до нього, дуже швидко, майже стрибнула, застарілий біль у спині не сповільнив її рухів, і перш ніж Ральф устиг зупинити дружину, Луїза схопила його праву руку й оголила її, уважно вдивляючись.

Шрам гостро палахкотав червоним світлом. Ральф сподівався, що це лише ауральне світіння і Луїза не в змозі бачити його. Одначе коли вона глянула на нього, в її очах застиг жах. Жах і ще щось. Ральфові це здалося впізнаванням.

— Боже мій, — прошептала Луїза. — Чоловіки в парку. У них ще були такі кумедні імена… Клозес і Лашес, [66] щось на кшталт цього… І один із них розрізав тобі руку. О, Ральфе! Боже мій, що ти повинен зробити?

— Луїзо, не треба…

— Не смій казати мені «не треба»! — закричала вона йому просто в обличчя. — Не смій! НЕ СМІЙ!

«Поквапся, — прошептав внутрішній голос. — Нема коли стояти й дискутувати; десь це вже почало відбуватись, а Вісник Смерті, можливо, стукає не лише для тебе».

— Мені треба йти. — Ральф відвернувся і рушив до дверей. Через хвилювання він не помітив певних обставин у дусі Шерлока Холмса: мусила б загавкати собака, — Розалі завжди висловлювала своє незадоволення, коли в домі підвищували голос, — а вона мовчала. Вона зникла зі свого звичного місця біля дверей… а самі двері були прочинені.

У цей момент Ральф найменше думав про Розалі. Ноги його по коліно немов занурилися в липку патоку. Ральфові здавалося, що він не зможе дістатися навіть до ґанку, не те що до «Червоного яблука». Серце шалено гупало в грудях, в очах горіло.

— Ні! — скрикнула Луїза. — Ні, Ральфе, будь ласка! Не залишай мене саму!

Вона побігла за ним, чіпляючись за його руку. Луїза все ще тримала щітку для фарбування, і червоні краплі, немов кров, покропили сорочку Ральфа.

Луїза плакала, а вираз абсолютного, невимовного суму на її обличчі мало не розбив Ральфові серце. Він не хотів ось так залишати її, не був упевнений, що зможе залишити Луїзу в такому стані.

Обернувшись, Ральф узяв її за плечі:

— Луїзо, я мушу йти.

— Ти не спав, — бурмотала вона. — Я знала, і я відчувала, що це означає щось погане, але це неважливо, ми поїдемо звідси, ми можемо поїхати просто зараз, у цю ж хвилину. Ми лише візьмемо Розалі й зубні щітки і поїдемо…

Ральф стиснув її плечі, і Луїза замовкла, дивлячись на нього крізь сльози. Її губи тремтіли.

— Луїзо, послухай мене. Я мушу це зробити.

— Я втратила Пола, я не можу втратити й тебе! — схлипнула жінка. — Я цього не переживу! О, Ральфе, я цього не переживу!

«Переживеш, — подумав Ральф. — Шот-таймери набагато міцніші, ніж здаються. Вони повинні бути такими».

Ральф відчув, як двійко сльозинок скотилися по його щоках. Він підозрював, що до них спричинилася радше втома, ніж горе. Якби лише він міг переконати Луїзу, що від її слів нічого не зміниться, буде лише гірше…

Ральф відсторонив від себе жінку. Шрам на руці болів дужче, ніж будь-коли, а відчуття, що час невблаганно збігає, переповнювало його.

— Якщо хочеш, можеш пройти зі мною, та лише частину шляху, — сказав він. — Можливо, ти навіть допоможеш мені зробити те, що я мушу зробити. Я вже прожив своє життя, Луїзо, і дуже гарне. Але вона взагалі ще нічого не встигла побачити, і хай мені чорт, якщо я дозволю цьому мерзотникові забрати її лише через те, що йому не терпиться звести зі мною рахунки.

— Який мерзотник, Ральфе? Про що ти говориш?

— Я кажу про Наталі Діпно. Вона повинна вмерти сьогодні вранці, але я не допущу цього.

— Наталі! Ральфе, чому цей хтось хоче вбити Наталі?

Вона здавалася дуже здивованою, дуже «нашою Луїзою»… Але чи не таїлося щось іще під її простуватістю? Щось обережне й розважливе? Ральф відповів на своє питання позитивно. Йому навіть здалося, що Луїза й наполовину не так здивована, як намагається показати. Багато років вона в такий спосіб водила за носа Білла Мак-Ґоверна — та і його теж, — а тепер розігрувалася інша (і більш талановита) варіація старого трюку.