— Господи, Ральфе, та поглянь же на неї! Невже Ед справді побив її тільки за те, що вона підписала якийсь дурний папірець?

— Гадаю, що так, — відповів Ральф. Зміст розмови доходив до нього, але тема була занадто далека. Зате лють була значно ближчою, вона зімкнула свої вогнедишні обійми на його горлі. Він шкодував, що йому не сорок або хоча б п’ятдесят, щоб він мав силу дати Едові скуштувати своїх власних ліків. Однак Ральф відчував, що може спробувати зробити це, незважаючи ні на що.

Він уже повертав дверну ручку, коли Мак-Ґоверн схопив його за плече:

— Ти думаєш, що робиш?

— Я йду розбиратися з Едом.

— Ти що, жартуєш? Та він же розірве тебе на шматки, щойно ти потрапиш йому під руку. Сам бачиш, що він зробив з Елен.

— Звичайно, бачу, — майже прогарчав Ральф таким тоном, що Мак-Ґоверн швидко прибрав руку.

— Тобі вже сімдесят, Ральфе. Нагадую, якщо ти забув. До того ж, зараз Елен потребує друга, а не мумії, яку вона зможе відвідувати лише тому, що твоє лікарняне ліжко буде через троє дверей від її палати.

Звичайно, Білл був абсолютно правий, але це розгнівало Ральфа ще дужче. Він припускав, що в цьому теж винувате безсоння, яке розпалює лють і огортає туманом його думки. Але в якомусь сенсі гнів був полегшенням. Це було значно краще, ніж дрейфувати у світі, забарвленому в сірі розпливчасті тони.

— Якщо Ед добре натовче мене, я прийму димедрол і бодай нарешті висплюся, — відрізав Ральф. — І будь ласка, дай мені спокій, Білле.

Він швидким кроком перетнув парковку перед «Червоним яблуком».

Наближалася поліцейська машина з увімкненою блимавкою. Питання з юрби — «Що сталося? З нею все гаразд?» — градом обрушилися на нього, але Ральф проігнорував їх. Він затримався на тротуарі, перечікуючи, доки поліцейська машина в’їде на стоянку, потім таким же швидким, рішучим кроком перетнув Гарріс-авеню. За ним на розумній відстані йшов Мак-Ґоверн.

Через три будинки від них стояв акуратний шоколадно-кремовий будиночок того типу, який жінки золотого віку називають «милим». У цій «цукерці» й жили Елен і Ед Діпно. Керолайн полюбляла повторювати, що родина Діпно належить до церкви Свідків Єгови, хоча її щира прихильність до молодої пари позбавляла цю фразу їдкої колючості. Вони були laisser-faire [8] вегетаріанцями, що вважали цілком прийнятним уживати як їжу рибу й молочні продукти. На останніх виборах чоловік і жінка голосували за Клінтона, а на їхній машині — тепер це був уже не «датсун», а нова малолітражка — красувалося гасло: «РОЗЩЕПЛЮЙТЕ ДЕРЕВО, А НЕ АТОМ, ПОЛЮЙТЕ НА ТВАРИН, А НЕ НА ЛЮДЕЙ».

Очевидно, Діпно зберегли всі музичні альбоми, які вони купували в шістдесятих, — Керолайн вважала це однією з найбільш милих звичок, і тепер, коли Ральф, стиснувши кулаки, підходив до їхнього будинку, він почув стогони Ґрейс Слік, яка виконувала один зі старих хітів Сан-Франциско:

Музика чулася із закріпленої на терасі мініатюрної колонки, не більшої від поштової марки. Поливний пристрій на газоні шипів «хиша-хиша-хиша», розсипаючи райдужні бризки й залишаючи блискучий мокрий слід на доріжці. Ед Діпно, голий до пояса, розкинувся в садовому кріслі ліворуч від бетонованої доріжки, ошелешено вирячившись на небо з виглядом дивака, який намагається зрозуміти, чи схожа хмарина, що пропливає над ним, на коня чи на єдинорога. Босою ногою він відбивав такт. Відкрита книга, що лежала обкладинкою догори на його колінах, дуже доречно поєднувалася з музикою із колонки. Це був роман Тома Роббінса.

Просто-таки літня пастораль, сценка провінційної безтурботності, відображена Норманом Роквеллом на одній із його картин, що звалася «Вихідний». Якщо не звертати уваги на такі дрібниці, як засохла кров на пальцях Еда й розбите скельце його окулярів а lа Джон Леннон.

— Ральфе, заради всього святого, не затівай з ним бійку, — прошипів Мак-Ґоверн, коли Ральф, зійшовши з доріжки, ступив на газон, навіть не відчувши, як його обдало холодною водою.

Ед обернувся.

— Гей, Ральфе! — вигукнув він, розпливаючись променистою посмішкою. — Радий тебе бачити!

Ральф уявив, як він скидає Еда з крісла на траву. Мало того — він побачив, як розширюються від несподіванки й подиву очі Еда Діпно. Видіння було настільки чітким, що він побачив навіть те, як блищить на сонці годинник Еда, коли той намагається підвестися.

— Пригощайся пивом, сідай у крісло, — тараторив Ед. — Може, зіграємо в шахи…

— Пиво? Шахи? Господи, Еде, що з тобою?

Ед відповів не одразу, дивлячись на Ральфа з виразом, який одночасно лякав і викликав лють. Це була суміш подиву й сорому, погляд милого тюхтія, який ось-ось скаже: «Чорт забирай, люба, невже я знову забув прибрати попільницю?»