Точніше… Зазвичай зникало.

Виступ Сьюзен Дей був призначений на восьме жовтня, п’ятницю, і в міру того як вересень добігав кінця, акції протесту і дебати з приводу заборони абортів ставали все гострішими. Ральф багато разів бачив виступи Еда Діпно по телебаченню, іноді в компанії з Деном Далтоном, але все частіше самого, і він говорив швидко, переконливо, часто з іронією й іскорками гумору не лише в очах, але й у голосі.

Він подобався людям — очевидно, «Друзі життя» залучили до себе таку кількість послідовників, про яку «Наша справа» (політичний натхненник) могла хіба мріяти. Більше не було ні шабашів з ляльками, ні інших акцій насильства, зате пройшло безліч маршів і виступів як одних, так й інших з погрозами й змахами кулаків. Проповідники обіцяли вічні муки в пеклі; учителі закликали до стриманості й розуму; шестеро юнок, що проголосили себе Лесбіяночками Ісуса, були заарештовані за те, що розгулювали перед Першою Баптистською церквою Деррі з гаслами: «Трахни моє тіло».

«Деррі ньюс» повідомила, що поліцейський, який не назвався, сподівається, що Сьюзен Дей підхопить грип, скасувавши з цієї причини свою появу в місті.

Ральф більше не спілкувався з Едом, зате двадцять першого вересня він одержав листівку від Елен із чудовим, радісним повідомленням: «Ура! Маю роботу! Публічна бібліотека Деррі! Приступаю наступного місяця. До зустрічі. — Елен».

Відчуваючи майже такий же щиросердечний порив, як у той вечір, коли Елен зателефонувала йому з лікарні, Ральф зійшов униз, щоб показати листівку Мак-Ґоверну, але двері виявилися зачиненими.

Напевно, пішов до Луїзи… Хоча Луїзи теж немає вдома, пішла пограти в карти з приятельками або в центр за вовною для нового пледа.

Трохи засмутившись, міркуючи про те, чому поблизу ніколи не виявляється нікого, з ким так хотілося б поділитися гарною новиною, Ральф рушив до Строуфорд-парку. Саме там на лавці край ігрового поля він і знайшов Білла Мак-Ґоверна. Білл плакав.

Плакав — можливо, це занадто сильно сказано; просто сльози капали в нього з очей. Мак-Ґоверн, стискаючи в руці хусточку, спостерігав за грою матері з синочком у м’яча.

Час від часу Білл промокав хусточкою очі. Ральф, який ніколи досі не бачив, щоб Мак-Ґоверн плакав — навіть на похороні Керолайн, — зупинився біля майданчика, не знаючи, на що зважитися: підійти до Мак-Ґоверна чи піти собі далі.

Нарешті, зібравши всю свою мужність, він підійшов до лавочки.

— Привіт, Білле, — тихо окликнув він сусіда. Мак-Ґоверн глянув на нього почервонілими, повними сліз очима й зніяковів. Знову промокнув очі й спробував посміхнутися:

— Привіт, Ральфе. Застав мене сопливого. Вибач.

— Усе нормально, — сідаючи поруч, заспокоїв його Ральф. — 3 ким не буває. Що сталося?

Мак-Ґоверн повів плечима, потім знову доторкнувся хусткою до очей.

— Нічого особливого. Я страждаю через ефект парадоксу; ось і все.

— І що це за парадокс?

— Щось доволі незле відбувається з одним із моїх старих друзів, який уперше взяв мене на роботу викладачем. Він помирає.

Ральф здивовано підвів брови, але нічого не сказав.

— У нього запалення легенів. Сьогодні або завтра його племінниця відвезе мого друга в лікарню, там йому зроблять пневмоторакс. Можливо, це трохи підтримає його, але він таки вмирає. І я відсвяткую його смерть, коли вона прийде. Гадаю, саме це й гнітить мене найбільше. — Мак-Ґоверн помовчав. — Ти ні слова не зрозумів з мого спічу, правильно?

— Так, — погодився Ральф. — Але це нічого.

Мак-Ґоверн, глянувши на нього, фиркнув. Хрипкий, приглушений слізьми звук, — але Ральф подумав, що це все-таки сміх, і ризикнув посміхнутися у відповідь:

— Хіба я сказав щось смішне?

— Ні, — відповів Мак-Ґоверн, легенько поплескавши Ральфа по плечу. — Просто я подивився на твоє обличчя, таке чесне, щире — ти немов відкрита книга, Ральфе, — і подумав, наскільки ти мені подобаєшся. Іноді мені хочеться бути тобою.

— Тільки не о третій годині ранку, — тихо заперечив Ральф.

Мак-Ґоверн, зітхнувши, кивнув:

— Безсоння?

— Правильно. Безсоння.

— Вибач мій сміх, але…

— Не треба ніяких вибачень, Білле.

— …Але, будь ласка, повір мені, це був сміх замилування.

— Хто твій друг, і чому добре, що він умирає? — Ральф уже здогадувався, що саме лежить в основі парадоксу Мак-Ґоверна: не завжди ж він був таким безпробудним бевзем, як іноді здавалося Біллу.

— Звуть його Боб Полгерст, і його пневмонія дуже доречна тому, що з літа 1988 року в нього хвороба Альцгеймера.

Саме так і подумав Ральф… Хоча була й думка про СНІД. Цікаво, чи був би цим шокований Мак-Ґоверн?

Ральф відчув легкий приплив веселощів. Але одразу, подивившись на друга, засоромився своєї веселості. Ральф знав, що, коли справа доходила до зневіри й пригніченого стану, Мак-Ґоверн прикривався маскою іронії, але не вірилося, що сум Білла з приводу старого друга від цього ставав менш щирим.

— Боб завідував відділенням історії в середній школі Деррі починаючи з 1948 року — тоді йому було не більше двадцяти п’яти, — і пропрацював на цій посаді до 1981 чи 1982 року. Він був великим учителем, одним із тих запальних, розумних людей, які заривають свій талант у землю. Звичайний вінець їхньої кар’єри — керівництво відділенням, до того ж вони ще ведуть заняття понад навантаження тільки тому, що не вміють казати «ні». Боб абсолютно не вмів цього робити.