Мати із синочком пройшли повз них у бік літнього кафетерію.

Обличчя дитини світилося — ніжну принадність його підкреслювала рожева аура, яка спокійними хвилями переливалася навколо маленького рухливого обличчя.

— Ходімо додому, матусю, — попросив він. — Я так скучив за своїми іграшками.

— Спочатку що-небудь перекусимо, добре? Матуся голодна.

— Добре.

На переніссі хлопчика виднівся ледь помітний шрам, і тут рожеве світіння аури згущувалося, переходячи майже в червоне.

«Випав з колиски, коли йому було вісім місяців, — чітко пролунало в мозку Ральфа. — Потягнувся до метеликів, які його мама підвісила над ліжечком. Вона злякалася до смерті, вбігши й побачивши кров; жінка вирішила, що її бідолашне маля вмирає. Патрік, його ім’я Патрік. Вона зве його Пет. Назвали на честь дідуся, і…»

На мить Ральф зажмурився. Шлунок звело, нудота підступила до горла, здавалося, його зараз вирве.

— Ральфе? — почув він голос Мак-Ґоверна. — 3 тобою все гаразд?

Ральф розплющив очі. Ніякої аури — ні рожевої, ні будь-якої іншої; тільки мати й син, що йдуть у кафетерій випити чого-небудь прохолодного. І мати не хоче вести Пета додому, тому що його батько знову запив після того, як півроку утримувався, а п’яний він стає дуже грубим… «Припини, заради всього святого, припини».

— Зі мною все гаразд, — заспокоїв Ральф Мак-Ґоверна. — Просто пилинка потрапила в око. Продовжуй. Розкажи про свого друга.

— Та що тепер казати… Він був генієм, але за своє життя я переконався, що в суспільстві повно геніїв. Гадаю, в цій країні купа геніїв, чоловіки й жінки такі розумні, що в їхньому товаристві почуваєш себе круглим ідіотом. Більшість із них працює вчителями в маленьких містечках, тому що їм це подобається. А Бобу Полгерсту це було якраз до душі. Він бачив людей наскрізь, і це лякало мене… Спочатку. Потім я зрозумів, що боятися не варто, тому що Боб був добряком, однак при першому знайомстві з ним я відчув страх. Та й пізніше в мене раз у раз зринала думка, чи дивиться він на співрозмовника звичайними очима, чи просвічує наскрізь, як рентгеном.

У кафетерії жінка нахилилася, тримаючи в руках паперовий стаканчик із содовою. Маля, посміхаючись, потягнулося до нього й, обхопивши обома рученятами, залпом випило. Рожеве світіння повернулося, і тепер Ральф був упевнений, що не помилився: хлопчика звуть Патрік, а його мати не хотіла йти додому.

Ральф не знав, звідки йому це відомо, але він однаково знав.

— За старих часів, — розповідав тим часом Мак-Ґоверн, — якщо виходець із центрального Мена не був гетеросексуальним на сто відсотків, потрібно було докласти чимало зусиль, щоб не видати себе й мати вигляд «нормального» чоловіка. Іншого вибору просто не існувало, крім одного — їздити в Грінвіч Віллідж [22] і, надягши берет, проводити суботні вечори в дивних джаз-клубах, де замість оплесків клацають пальцями. У ті роки сама ідея «вийти з підпілля» здавалася смішною. Для багатьох із нас підпілля залишалося єдиним затишним місцем. Якщо тільки не хотілося, щоб у темному місці підпилі хлопці перетворили тебе на відбивну, увесь світ повинен був бути підпіллям.

Пет, допивши содову, жбурнув стаканчик на землю. Мати попросила його підняти стаканчик й викинути в бак для сміття — дитина виконала завдання цілком охоче. Потім жінка взяла сина за руку, і вони повільно рушили до виходу з парку. Ральф із занепокоєнням спостерігав за ними, сподіваючись, що тривоги й побоювання жінки виявляться необгрунтованими, але знаючи, що це не так.

— Коли я запитав про роботу в історичному відділенні середньої школи — це було в 1951 році, — я щойно отримав диплом у Любеку і вважав, що якщо влаштуюся тут без зайвих запитань, то зможу прижитися де завгодно. Але Боб щойно глянув на мене — чорт, усередину мене — своїми очима-рентгенами, і знання просто прийшло до нього. Не був він і соромливим.

«Якщо я вирішу запропонувати вам цю роботу, а ви вирішите прийняти мою пропозицію, чи можу я бути впевнений, містере Мак-Говерне, що не виникне ніяких проблем стосовно вашої сексуальної орієнтації?» Сексуальна орієнтація, Ральфе! До цього дня я й мріяти не міг почути подібну фразу, але вона так легко злетіла в нього з язика. Спершу я відмовлявся, мовляв, уявлення не маю, що саме він має на увазі, але однаково образився — так би мовити, із загальних принципів, — але потім ще раз подивився на нього й вирішив угамувати свій запал. Можливо, у Любеку мені й вдалося обвести навколо пальця деяких людей, але тільки не Боба Полгерста тут. Йому не було ще й тридцяти, і навряд чи він бував південніше від Кіттері більше десяти разів за своє життя, але він знав про мене все, що мало хоч якесь значення, і на це йому знадобилося всього двадцять хвилин розмови віч-на-віч. «Ніяких неприємностей, сер», — сказав я лагідно, начебто був баранчиком пастушки Мері.

Мак-Ґоверн знову промокнув очі хусточкою, але Ральфові здалося, що на цей раз жест був радше театральним.

— За двадцять три роки, перш ніж я почав викладати в Громадському коледжі Деррі, Боб навчив мене всьому, що я знаю з історії й шахів. Він був неперевершеним гравцем… Гадаю, Боб цілком міг би показати цьому Фею Чепіну де раки зимують. Лише один раз я обіграв його, та й то після того, як хвороба Альцгеймера вже встромила в нього свої пазурі. Після того я ніколи більше не грав з ним.

Було й інше. Він пам’ятав безліч жартів та анекдотів. Ніколи не забував днів народження й пам’ятних дат у житті близьких йому людей — він не посилав листівок і не дарував подарунків, але завжди вмів так привітати й побажати всього найкращого, що ні в кого не виникало сумнівів у його щирості.

Боб опублікував більше шістдесяти статей на історичні теми, насамперед про Громадянську війну, на вивченні якої він спеціалізувався. У 1967–1968 роках він написав книгу «Пізніше, того ж літа» — про місяці після Ґеттісберґа. [23] Десять років тому він дозволив мені прочитати рукопис; по-моєму, це найкраща книга про Громадянську війну, яку я коли-небудь читав, — єдина річ, досить близька до неї за майстерністю, — роман Майкла Шаара «Караючий ангел». Однак Боб і чути не хотів про публікацію. Коли я запитав його про причини, він відповів, що я краще від інших повинен їх розуміти.