Лежить багряною габою,

А чорногузи між собою

Клекочуть на старім містку.

І ти Смоленщини поля

Згадав обкошені. Рілля

Біліє в бабинім тім літі,

Немов по всім широкім світі

Полотна білі простеля.

Калина в пурпурі, дуби,

На отчій хаті голуби

Злітають в синь, гармошка грає,

І так-то грає — серце крає,

Що вмри,—а згадуй і люби!

Снується вечором легка,

Глибока й тиха, як ріка,

Забута пісня за пороном:

«Звезда полей над отчим домом

И матери моей рука...»

Ах, світе вольний, грозовій,

Як я люблю тебе! В нічній

Осінній тиші хоч книжчину

Ти почитай мені, хлопчино,

Світи ліхтарик, хлопче мій!

А що читати? Книг нема.

Тут за листівку — всім тюрма,

А ви про книгу. Де та книжка?

Хіба «Кобзар»...— В очах усмішка.

Побіг, руками обома

Несе. Сухий листок-папір

У книжці, видно, з давніх пір

Не раз прочитаний, жовтавий,

А жар його, а поклик правий

Легкою мірою не мір.

І вже бреде сліпий кобзар,

І Гонта кличе на пожар,

Кавказькі гори, в млу повиті,

Рясною кровію политі,

Чолом підводяться до хмар.

І Катерина півжива

Дитя в хуртечі сповива,

Сніги колишуться над нею,

Орел жадібний Прометею

Криваве серце розбива.

То хто ж він був? — То був юнак,

Що в бога вкрав вогонь і знак

Того вогню приніс людині.

Читай-но далі.— Мерхлі тіні

В кутку хитаються, як мак.

І бог убив його? — Ні, ні,

Скарав довічно, в єдині

Прикув до скелі, мов к порогу.

То й що? — Він не скорився богу.

Ото людина!..— Так одні

Собі удвох у пізній час

Щось гомонять. Ліхтар погас.

Вони вже сплять ополуночі,

І Прометея зорні очі

Їм в сні ввижаються не раз.

III

Облава німців по дворах,

Як та чума, ходила. Жах,

Німий, холодний, до світанку

Гримів прикладами на ґанку,

Стріляв, свистів, палив у прах.

Повзли машини по шляху,

Стерню збиваючи суху,

Веселий півень на загаті

Мовчав, кричали діти в хаті

В тривожну ніч, у ніч глуху.

Ворота впали; од воріт

Сліди підкованих чобіт,

Чужих чобіт, чужого слова.

І місяць в небі, як підкова,

Безумно котиться у світ.

Уже моргає ліхтарець,

Уже в стодолі, де боєць

Заснув, — стоять, як сірі круки,

Уже кричать, падуть на руки:

Ти звідкіля? Ти хто? — Кінець

Коли ж виводили за двір,

То на ворота впав твій зір

На дві обірвані ворітні.

Здалося, звалені, самітні,

Вони шепочуть: «Нам повір,

Ми цю обійдемо біду,

Ми ще скрипітимем в ладу,

До нас хазяїн хліб везтиме,

Весілля бубнами густими

Стрічати буде молоду.

А ти приходь, як будеш жив,

До нас у гості після жнив,

І щоб твоє зраділо око,

Ми так відчинимось широко,

Щоб ти й сучечка не вчепив!..»

IV

Коли ж розвіявся туман,

Його з комірки на майдан

Вели з-під допиту на люди,

Можливо, хто жалом огуди

Роз’ятрить біль зажитих ран.

Як важко перші кроки йти!

На ланцюгах біжать хорти,

Дорогу нюхаючи, звірі,

І вартові мовчазно-сірі,

І офіцери — два кати.

Про що ти думаєш в цю мить?

Про те, що день твій одшумить,

Що згасне погляд на півслові?

Що, може, першої любові

Не дочекатись, не допить?

Людських облич, можливо, жаль?

Чи неба літнього кришталь

З дубами й сонцем у долині

На серце ліг, як жар, однині,