Як літ юнацьких тепла даль...

Чи, може, смерті лютий крик

Ліг німотою на язик,

І ти прокляв і сонце, й трави,

Вечірніх зір м’які заграви

І все, до чого здавна звик?

Ні... Як же можна проклясти

Те, що живе в тобі для мсти,

Для воскресіння, як відбиток

Душі твоєї. Сонця злиток,

І правду, й гнів — тобі нести.

Тривожить інше: стане друг

Людей розпитувать навкруг,

Чи хто розкаже, як з собою

Не взяв зневіри я з журбою,

Не похиливсь од ран-недуг,

А чесно вмер. Від цих долин

Чи зайде воїн хоч один,

Чи занесе в смоленську хату

Про мене звістку скупувату,

Що не верне додому син.

Що з ним не стрінеться сім’я.

Чи мати знатиме моя,

Що інша мати в іншім домі

Мене доглянула в утомі,

Неначе син для неї — я...

Що інша мати при свічі

В’язала рану на плечі,

Поїла чаєм, з вишні соком,

А одвернувшись, ненароком

Тихенько плакала вночі.

Ну от і все. Б’є барабан.

Мовчить юрба. Завмер майдан.

Стоять жінки у три ряди,

Дівчата й згорблені діди,

І хлопчаки побіля тину

Злетілись, стихли на хвилину,

Почувши подихи біди.

А він — в пілоточці своїй,

У гімнастьорці польовій,

В юхтових чоботях — напроти,

В очах ні крику, ні скорботи,

Таким ходив, мабуть, і в бій.

Лиш похилився раз чи два...

Чи закрутилась голова?

Від рани стомленого тіла

Уся сорочка потемніла,

Вся поруділа,— не нова...

Це ваш? — Це наш,— говорить дід.

Це наш,— хлопчак за дідом вслід.

Це наш,— дівча ступа охоче

І щиро дивиться ув очі,

Щоб не хитнувся, не поблід.

Ідуть мовчазно ковалі,

І в хлопця руки в мозолі.

Він, може, теж коваль? І знову

Клепав би плуг чи гнув підкову.

– -- Це наш,— і клоняться к землі.

А тесля теслі: —Підійдім,

Він, може, теж возводив дім,

Сушив кленину в ночі літні

Чи ставив тесані ворітні.

Це наш, ми клянемось на тім!

І матерів гірка любов

Підводить їх без перемов

До юнака, бо ясночолі

І їх сини воюють в полі.

– -- Це наш, ми кров дамо за кров.

І вже земля, піднявши цвіт,

Від круч, від поля, від воріт,

Уставши камнем і травою,

Вітрами й ніччю грозовою,

Кричить: — Це наш! Іду на звіт...

Ах, як він мить оцю зустрів!

Немов не дихав, не горів...

І тіло — так! Своє це тіло,

І сонце інше засвітило

У кронах чорних яворів.

І навіть сірі горобці

Здаються — срібні промінці,

Дівочі очі, карі й сині. Він жив.

Він житиме однині,

Ховай же муку на лиці!

– -- Це ваш? Ви брешете. Не ваш!

Чому ж у нього патронташ

І п’ять гранат знайшли в соломі?

Він ночував в чужому домі,

Він двічі ранений. Він — наш!

Ми з ним по-своєму. А вам

Я все сторицею віддам:

В теплушки всіх, гайда в дорогу.

Хати ж — з порогу до порогу

Спалю, стопчу — віддам чортам.

Ну, як? Це ваш? Замовкли ви? —

Як лан колючої трави,

Хитнулось, втихло. Тільки очі

Горять дідівські і дівочі,

І сльози в матері-вдови.

Боєць підвівсь, як біль із ран,

На цей осуджений майдан,

Побачив даль — не теплий вирій,

Теплушок ряд у ночі сірій,

Світанку смертного туман.

В теплушках люди без води,

Оці хлоп’ята і діди,

Ці матері — і в тебе ж мати,—

А ген за ними тліють хати,

Пожежі чорної сліди.

А кожен з них — сестра і брат.

Нащо їм холод ржавих ґрат?

Нащо їм сліз гіркі потоки?

І він вперед ступив два кроки:

– -- Стріляй! Розвідник я. Солдат.