Він каже — Хай мені грець, а там дійсно щось таке є!

Повернувшись до маленької Ліббіт, він обнімав її обнімав її обнімав її обнімав.

Я знав це. Я малював це. На ковдрі стоїть червоний пікніковий кошик, а зверху на ньому лежить гарпунний пістоль.

Він ставав туди знову і повернувся звідти, незграбно притискаючи до грудей жменю мотлоху. Далі він почне використовувати базарний кошик Няні Мельди, поклавши до нього свинцевий баласт, щоб легше було занурюватись. Далі з’явилося й фото в газеті — перед купкою знайденого ним «скарбу» стоїть Джон Істлейк і його талановита, суворо сконцентрована доня. Але порцелянової фігурки на тім фото нема.

Бо порцелянова фігурка не належала до решти знахідок. Вона належала Ліббіт. Вона була її призом.

А чий насправді саме та фігурка довела до смерті Тесі й Ло-Ло? Чи то вона створила одоробла? Цікаво, яка роль в усьому цьому належала Елізабет? Хто тут художник, а хто чистий аркуш?

На деякі питання я собі так ніколи й не відповів, але продовжував малювати власні картини, тож знаю, коли йдеться про мистецтво, найкраще вдатися до парафразу Ніцше: те, на чому ти концентруєшся, концентрується на тобі. Іноді буквально.

Наступного дня рано-вранці ми з Ваєрменом стояли по гомілки в Затоці — достатньо холодній для того, щоб з наших очей вимилися залишки сонливості. Він першим зайшов у воду, а я вслід за ним. Без жодного слова. Кожен з нас тримав у руці горнятко кави. Він був у шортах, а я ненадовго затримався на березі, бо підкочував собі шташі до колін. Позаду нас наприкінці хідника у своєму кріслі-візку сутулилася змарніла Елізабет, вона похмуро вдивлялася в обрій. Перед нею залишався її сніданок. Вона лише трохи чогось проковтнула, а решту перевацяла. Її розпущене волосся полоскав теплий південний бриз.

Вода навкруг нас бурунилась. За якийсь час я почав отримувати насолоду від шовковистого доторку хвиль, надхідна приносила мені відчуття, ніби я чарівним чином схуд фунтів на дванадцять, відхідна вирувала піщаними бурунцями в мене між пальцями ніг. Десь за сотню ярдів від нас у вранішньому небі нарисувалась пара жирних пеліканів. Ось вони склали крила і каменями попадали у воду. Один залишився без улову, натомість інший з повною торбою сніданку. Навіть коли він злітав угору, ми встигли помітити маленьку рибку, котра, зникаючи в його дзьобі, змахнула нам на прощання хвостиком. Стародавня балетна вистава, не менш красива, ніж завжди й вічно. На південному кінці острова в зелених хащах, не перестаючи, кричав якийсь інший птах: «Ов-ов! Ов-ов!».

Ваєрмен обернувся до мене. На двадцять п’ять він не тягнув, але все одно виглядав набагато молодшим, ніж будь-коли з того дня, як ми з ним познайомились. У лівому його оці не залишилося й сліду скривавленості, не було більше колишнього розфокусу «дивлюся-куди-попало». Я не мав сумнівів, що він мене бачить цим оком, і добре бачить.

— Я зроблю для тебе що завгодно, — промовив він. — Будь що. Без обмежень, усе, що я в змозі подужати. Позвеш і я прийду. Це чистий, незаповнений чек. Розумієш?

— Так, — відповів я, розуміючи дещо інше: коли хтось пропонує тобі незаповнений чек, ти ніколи не мусиш обмінювати його на готівку. Це не я вигадав. Іноді переконання оминає мозок, йдучи прямо з серця.

— От і добре, — промовив він. — Це все, що я хотів сказати.

Я почув хропіння. Обернувся й побачив, що Елізабет схилила голову собі на груди. В одній руці вона тримала так і недоїдений шматок тосту. Волосся майоріло навкруг її голови.

— Схоже, вона доволі схудла, — промовив я.

— Так, від Нового року вона втратила двадцять фунтів. Я щодня намагаюся напоїти її енергетичним коктейлем, здається, він називається «Гарантія», але вона не завжди його допиває. А ти як? Це від надмірної роботи в тебе такий вигляд?

— Який такий вигляд?

— Неначе ліву сідницю тобі щойно відгриз собака Баскервілів. Якщо це від утоми, то може тобі варто трохи розслабитися? Як там кажуть на 6-му каналі — це наша точка зору, але ми залюбки вислухаємо вашу

Я стояв нерухомо, зустрічаючи й проводжаючи хвилі, і гадав, що я можу розповісти Ваєрмену. І скільки з того я можу розповісти Ваєрмену. Відповідь здавалася самоочевидною: все або нічого.

— Гадаю, краще мені просвітити тебе щодо подій минулої ночі. Ти тільки пообіцяй мені, що не будеш після того телефонувати людям у білих халатах.

— Обіцяю.

Я розповів йому, як я майже в темряві закінчував писати його портрет. Розповів, як бачив свою праву руку й пальці на ній. А потім біля підніжжя сходів побачив двох мертвих дівчаток і втратив свідомість. Коли я закінчив свою розповідь, ми вийшли з води й рушили туди, де хропла Елізабет. Ваєрмен почав наводити лад на її таці, змітаючи недоїдки в пакет, який він дістав з торби, що висіла на поруччі візка.