— Оце і все? — спитав він.

— А хіба цього мало?

— Я просто спитав.

— Більше нічого. Я спав міцно, мов дитя, аж до шостої. Потім я поклав тебе, тобто — твій портрет, на заднє сидіння і приїхав сюди. Коли ти вже на нього, до речі, подивишся...

— Всьому свій час. Загадай цифру від одиниці до десяти.

— Що?

— Ну, просто зроби мені ласку, мучачо.

— О’кей. Загадав.

Він трохи помовчав, дивлячись на Затоку. Відтак спитав: «Дев’ять?»

— Ні. Сім.

Він кивнув.

— Ага, сім. — Забарабанив пальцями собі по грудях, потім поклав руку на коліно. — Вчора я міг би точно вгадати. А сьогодні вже ні. Моя здатність до телепатії — ну, оті крихітні осяяння — зникла. Цілком пристойний обмін. Ваєрмен став таким, як був колись, і цей Ваєрмен дякує muhas gracias [264] .

— Ну, і що ти на все оте скажеш, якщо взагалі маєш щось сказати?

— Маю. Моя опінія — ніякий ти не божевільний, якщо саме цього ти боявся. Травмовані люди на острові Дума, схоже, стають незвичайними людьми. Вилікувавшись, вони втрачають свої надзвичайні можливості. Ось я, наприклад, уже здоровий, а ти все ще травмований, тож залишаєшся надзвичайним.

— Я не цілком розумію, до чого ти ведеш.

— Бо ти шукаєш складності там, де все просто. Подивися перед собою, мучачо, що ти бачиш?

— Затоку. Те, що ти сам називаєш caldo largo.

— А що ти малюєш найбільше?

— Затоку. Заходи сонця в Затоку.

— А що таке малювання?

— Малювання — це бачення, гадаю, так.

— Ніякого гадаю, так воно й є. А що таке бачення на острові Дума?

Почуваючись непевно, мов хлопчик, котрий погано вивчив урок, я перепитав:

— Надзвичайне бачення?

— Так. Отже, як ти вважаєш, Едгаре, дійсно до тебе минулої ночі завітали мертві дівчатка, чи ні?

Я відчув, як крижаними дрижаками мені пройнялася спина.

— Вірогідно, завітали.

— Я теж так вважаю. Гадаю, ти бачив привиди її сестер.

— Мене вони налякали, — промовив я принишклим голосом.

— Едгаре... Я не думаю, щоб привиди могли завдати людині якоїсь шкоди.

— Може, й не можуть звичайній людині, у звичайному місці, — заперечив йому я.

Він кивнув, явно не погоджуючись.

— Добре. Ну то що ж ти збираєшся робити?

— Чого я не збираюся, так це від’їжджати звідси. Мені тут поки ще не наскучило.

Мене тримала тут не тільки майбутня виставка — дута репутація. Було тут щось більше. Тільки я поки що не розумів, що саме. Якби я спробував сформулювати це словами, це прозвучало б як якась дурня, як якесь пророцтво з китайської булочки. Де обов’язково зустрічається слово доля.

— Хочеш, переїжджай в Паласіо, будемо жити разом.

— Ні. — Я подумав, що в такому випадку справи можуть в якомусь сенсі ще більше погіршитися. А крім того, Велика Ружа належала мені. Я закохався в цей будинок. — Але послухай-но, Ваєрмене, чи ти не міг би щось детальніше розкопати про сімейство Істлейк і зокрема про тих двох дівчаток? Оскільки ти тепер можеш читати, то може пошукаєш в Інтернеті...

Він стиснув мені руку.

— Я шукатиму, як той чорт. Може, і ти також щось знайдеш. Мері Айр, здається, хотіла взяти в тебе інтерв’ю, так?

— Так. Його призначено за тиждень після моєї так званої лекції.

— Попитай в неї про Істлейків. Можливо, там ти й зірвеш джекпот. Свого часу міс Істлейк була тут великою меценаткою.

— О’кей.

Він вхопився за руків’я візка зі сплячою старенькою леді і повернув його в той бік, де яснів помаранчевою черепицею дах садиби.

— Давай тепер підемо подивимося на мій портрет. Хочеться мені побачити, яким я виглядав у той час, коли щиро вірив, що світ врятує тільки Джері Гарсіа [265] .

Я запаркувався у дворі, поряд з автомобілем міс Істлейк — сріблястим мерседесом часів В’єтнамської війни. Витягши зі своєї, куди скромнішої машини, портрет, я обернувся і продемонстрував його Ваєрмену. Він стояв мовчки, роздивляючись картину, і мені майнула в голові дивна думка: я зараз, ніби той кравець, що стоїть у майстерні поряд з дзеркалом, в яке дивиться клієнт. Ось зараз він мені або скаже, що йому подобається пошитий мною костюм, або з жалем похитає головою, показуючи, що він йому не личить.