На цей раз Аліса Окойн одразу заговорила зі мною набагато бадьорішим і набагато менш стривоженим голосом. Я сприйняв це як гарний знак.

— Алісо, ми жодного разу не обговорювали назву виставки.

— Я чомусь була впевнена, що ви захочете назвати її «Троянди ростуть з мушель», — сказала вона. — Звучить вельми експресивно.

— Так, — погодився я, заглядаючи у Флоридську кімнату, за якою лежала Затока. Поверхня води була яскравою, синьо-білою, металічною, мені довелось замружитися, так вона сяяла. — Але це не зовсім вірно.

— Скажіть назву, яка вам подобається. Мені записувати?

— Так, гадаю, що так. Я хочу її назвати «Вид з Думи». Що ви на це скажете?

Відповідь пролунала миттєво.

— Це просто пісня.

Я теж так думаю.

Попри прохолоду, що її підтримував у Великій Ружі потужний кондиціонер, моямайка з написом ВТРАЧАЙМО ЦНОТУ НА ВІРДЖИНСЬКИХ ОСТРОВАХ наскрізь просякла потом, я почувався зморенішим, ніж після марш-кидку до Ель Паласіо й назад. Від телефонних балачок вухо в мене пекуче пульсувало. Я відчував занепокоєність щодо Ілси — гадаю, то була звичайна батьківська стурбованість проблемами дітей, вже вирослих з того віку, коли з настанням сутінок їх можна покликати додому, де вже наточено ванну, — але, крім того, я відчував також задоволення від зробленого, як колись після вдалого трудового дня на непростому будівництві.

Але принаймні голоду я не відчував, проте поклав собі кілька столових ложок тунцевого м’яса на лист салату і запив цей сандвіч склянкою молока. Цільного молока. Шкідливого для серця, зате корисного для кісток. «Це схоже на позицію Пілата "я вмиваю собі руки"», — сказала б Пам. Я ввімкнув кухонний телевізор і почув, що дружина Цукерки Брауна подала позов проти міста Сарасоти, звинувачуючи владу у недбалості, яка призвела до смерті її чоловіка. «Щасти тобі, ластівко», — подумав я. Місцевий метеоролог розповів, що цього року сезон ураганів може початися раніше, ніж завжди. А «Девіл Рейз» у видовищній грі отримали по сраці від «Ред Сокс» — ласкаво просимо до бейсбольної реальності, хлоп’ята.

Подумавши про десерт (у мене була упаковка пудингу-желе, його ще іноді називають «Останній порятунок одинака»), я замість того поклав тарілку в мийку і покульгав до спальні, полежати. Будильника вирішив не вмикати. Тільки подрімаю. Навіть якщо засну, за пару годин мене розбудить світло, коли сонце перейде на захід і заглядатиме у вікно сдальні.

З такими думками я ліг і прокинувся лише ввечері, о шостій.

Про вечерю не з’явилося й гадки. Піді мною шепотіли мушлі малюй, малюй.

В трусах, немов сновида, я автоматично піднявся до Малої Ружі. Ввімкнув радіо «Кістка», прибрав під стіну «Дівчину і Корабель №7» і поставив на мольберт свіжий підрамник, не такий великий, як полотно «Ваєрмен дивиться на захід», проте чималенький. Права рука свербіла, але мене вже не хвилювало це так, якбуло попервах, по правді, я вже очікував на це відчуття і вітав його.

По радіо грали Shark Puppy [278] , співали свою пісню «Рий». Гарний рок. Чудовий текст: «Життя більше за кохання й насолоду».

Я ясно пам’ятаю, як цілий світ, здавалося, застиг в очікуванні на те, коли я розпочну — така енергія тоді крізь мене линула під ревіння гітар і мурмотіння мушель.

«Я прийшов сюди, щоб доритися до скарбу».

Так, до скарбу. До здобичі.

Я малював, аж поки не сіло сонце і місяць вкрив крихкою кіркою білого світла воду, відтак і він зайшов, а я все малював… І наступної ночі.

І наступної.

І наступної.

«Дівчину і Корабель №8»

«Якщо хочеш грати, мусиш заплатити».

Мене відкупорило.

Вигляд Даріо в костюмі й краватці, з упокореним, гладесенько зачесаним назад волоссям, налякав мене більше за мурмотіння гостей, що заповнили ледь освітлену аудиторію імені Гелдбарта... Тільки один яскравий промінь прожектора вихоплював з напівтемряви лекторську трибуну на подіумі. Той факт, що сам Даріо нервувався — виходячи на сцену він ледь не розсипав свої шпаргалки — налякав мене ще більше.

— Вечір добрий, мене звуть Даріо Наннуцці, — привітався він. — Я співкуратор галереї «Ското» на Палм-авеню, відповідаю в ній за поповнення колекції. Утім, більш важить моя, вже тридцятирічна, приналежність до арт-спільноти Сарасоти, тож, сподіваюсь, ви вибачите мені короткий екскурс у те, що дехто назвав би «боббітнею», коли я скажу, що у всій Америці нема елегантнішої арт-спільноти.

Аудиторія відповіла бурхливими оплесками, хоча — як пізніше сказав Ваєрмен — там дехто добре розумів різницю між Моне й Мане [279] , але ні сном ні духом не відав різниці між Джорджем Беббітом і Джоном Боббітом [280] . Стоячи за лаштунками, страждаючи від тих мук, що їх переживають тільки перелякані головні доповідачі, поки перед їхнім виходом хтось виголошує задовгу, перистальтичну інтродукцію, я заледве щось зауважував.