— Едді, ти не проти, якщо я напишу решту запрошень, як в макеті? Я можу ще змінити текст, зробити його елегантнішим.

— Пан... — я мало не сказав Панда. — Пам, я не маю права тебе про щось прохати.

— Мені самій це цікаво.

— Справді? Тоді о’кей.

— Я напишу й надішлю електронною поштою до Ваєрмена. Ти зможеш все вичитати перед тим, як він відправить запрошення до друкарні. Він просто золото, цей містер Ваєрмен.

— Так, — погодився я. — Він золото. Ви обоє дуже мені допомогли.

— Ну, так, а чом би й ні? — явно вдоволено погодилася вона. — Ти потребував допомоги. Тепер ти мусиш дещо зробити для мене.

— Що?

— Ти мусиш подзвонити дівчатам, бо вони просто в розпачі. Особливо Ілса. Зробиш?

— О’кей. І ще одне, Пам.

— Що, милий? — я певен, вона промовила це слово машинально, не здогадуючись, як воно може вжалити. Авжеж, так, вірогідно, вона пережила щось схоже, коли почула промовлене мною у Флориді її пестливе ім’я, яке, добігаючи по телефонним лініям півночі, ставало з кожною милею все холоднішим.

— Дякую, — промовив я.

— Нема за що.

Було тільки чверть по десятій, коли ми попрощалися й поклали слухавки. Тієї зими час ніколи не пролітав так швидко, як вечорами, коли я перебував у Малій Ружі і, стоячи перед мольбертом, дивувався тому, як швидко вицвітають призахідні кольори; і час ніколи не повз так повільно, як того ранку, коли я робив раніше відкладувані телефонні дзвінки. Я проковтував їх послідовно, один за одним, як приписані ліки.

Подивився на бездротову слухавку в мене на колінах, промовив:

— От курв’ячий телефон. — І взявся далі набирати номери.

— Галерея «Ското». Аліса слухає.

За останні десять днів я вже міг би звикнути до цього бадьорого голосу.

— Вітаю, Алісо, це Едгар Фрімантл.

— Так, Едгаре? — Бадьорість поступилася місцем настороженості. Чи була ця нотка настороженості в її голосі й раніше? Може, я просто ігнорував її?

— Хотів поцікавитися, чи маєте ви пару хвилин, щоб нам порадитись про порядок демонстрації слайдів на моїй лекції?

— О, так, Едгаре, звичайно, ми можемо все зараз обговорити. — Ці слова вона промовила з явним полегшенням. І я відчув себе героєм. А водночас — пацюком.

— У вас є зараз щось під рукою, на чим записувати?

— Щоб я так жила!

— О’кей. Взагалі-то ми збирались подавати їх у хронологічному порядку...

— Але ж я не знаю їхньої хронології, я саме намагалася вас запи...

— Я її знаю, і зараз вам її продиктую, але послухайте сюди, Алісо: найперший слайд піде поза хронологічним порядком. Першою буде демонструватися робота «Троянди ростуть з мушель». Ви записуєте?

— «Троянди ростуть з мушель» — я записала.

Це лише вдруге після нашої першої зустрічі голос Аліси в розмові зі мною звучав по-справжньому радісно.

— Далі підуть етюди олівцями, — продовжував я. Ми проговорили півгодини.

 — Qui allo? [273]

Якусь мить я мовчав. Відповідь французькою мене трохи збила з пантелику. Той факт, що на мій дзвінок відповів молодий чоловічий голос, спантеличив ще більше.

— Allo, allo? — не вгавав він. — Qui est a l’appareil? [274]

— Ммм, можливо, я набрав не той номер, — промурмотів я, почуваючись не просто придурком, а одномовним американським придурком. — Мені взагалі-то була потрібна Мелінда Фрімантл.

— D’accord, ви набрали правильний номер, — і трохи перегодом: — C’est ton papa, je crois, cherie. [275]

Слухавку зі стуком поклали на щось тверде. В мене перед очима виникла картинка — дуже яскрава, дуже неполіткоректна, і вочевидь навіяна згадками Пам про картинки, які я колись малював для хворої дівчинки: крупний балакучий скунс в береті, мосьє Пепе Ле П’ю [276] , гонорово походжає пансіоном моєї дочки (якщо в Парижі й справді так називають крихітне однокімнатне помешкання), помахуючи своїм ароматним хвостом в білих смужках.

Нарешті підійшла Мелінда, я почув нехарактерно для неї схвильований голос: «Тату? Татуню? У тебе все гаразд?»