Оцю-то картину я і малював не раз, а знову, й знову, й знову.

Білість корабельного корпусу не те, щоб зникає, вона всмоктується всередину, мов кров, що позбавляє рум’янцю щоки переляканої людини. Ванти повисають лахміттям. Яскраві мідні частини тьмяніють. Вивалюється скло з ілюмінаторів кормової рубки. Вся палуба від носа до корми на очах перетворюється на звалище сміття і мотлоху. Насправді вона такою була й раніше. Просто Тесі цього не бачила. Тепер вона бачить.

Тепер вона вірить.

З трюму з’являється щось. Воно перехиляється через поручні і звідти зирить на дівчинку. Сутулий силует у червонім балахоні з каптуром. Волосся, що можливо, й не волосся зовсім, волого метляється по боках розтанулого обличчя. Жовтими руками воно вчепилося в потріскану, зогнилу деревину. Відтак рука підіймається.

Воно махає дівчинці, котра ось-ось ПРОПАДЕ.

Воно каже — Іди до мене, дитино.

І, потопаючи, Тесі Істлейк здогадується — Це — ЖІНКА.

Вона тоне. А чи відчуває вона, як все ще теплими руками її хапає за ноги і тягне донизу її щойно померла сестричка?

Так, звісно, що так. Безумовно.

Вірити — це також відчувати.

Будь-який художник вам про це скаже.

Одного дня, якщо ви живете вже доволі довго, і машинерія у вашій голові працює нормально, ви згадаєте останню гарну подію, що колись трапилася у вашому житті. Це не песимістичні теревені, а просто логіка. Сподіваюся, на мене попереду ще чекають гарні події — не було б сенсу жити далі, аби я вирішив, що їх уже не буде, — проте паузи між ними довшають. Останню я пам’ятаю ясно. Вона трапилася трохи більш ніж чотири роки тому, ввечері п’ятнадцятого квітня, в галереї «Ското». Між трьома чвертями після сьомої і восьмою годиною, коли тіні на Палм-авеню почали набувати перших ознак синяви. Я пам’ятаю час, бо безперестанно поглядав на годинник. Галерея вже була переповнена народом під зав’язку, а може, й більше, але моя родина ще не з’явилася. Я бачився з Іллі й Пам удень, а Ваєрмен запевняв мене, що літак Мелінди прибуде вчасно, але чомусь того вечора я ніяк не міг їх дочекатися. І додзвонитися до них не міг.

У залі ліворуч від мене, де містився бар, а також висіли вісім картин «Захід з...», людей юрмилося найбільше, тріо з місцевої консерваторії пілікало похоронну версію мелодії «Мій забавний Валентин» [321] . Мері Айр (з бокалом шампанського в руці, але абсолютно твереза) просторікувала про щось мистецьке невеличкому натовпу уважних слухачів. У більшому залі праворуч діяв шведський стіл. Там на одній стіні висіли «Троянди, що ростуть з мушель» іполотно з назвою «Я бачу Місяць»; на іншій — три види дороги на Думі. Я помітив, як кілька глядачів знімали їх камерами своїх мобільних телефонів, хоча прямо при вході на тринозі висіло попередження, що всякі зйомки заборонено.

Я сказав про це пробігаючому повз мене Джимі Йошида, і він кивнув, хоча його цей факт явно не розсердив і навіть не роздратував, а скоріше потішив.

— Тут таю багато людей, які ніколи не відзначалися цікавістю до мистецтва, багатьох я навіть взагалі не знаю, — сказав він. — Такого натовпу в нас ще ніколи не збиралося.

— Це погано?

— Навпаки, гарно! Але після довгих років намагань нашої компанії триматися свого курсу в бурхливій течії, дивно спостерігати, куди нас врешті винесло.

Центральний зал в галереї «Ското» був великим, але цього вечора навіть він був переповненим. Попри те, що в бічних альковах пропонувалася їжа, випивка і музика, найбільше гостей кінець-кінцем тіснилося тут. Тут, прямо по центру приміщення, на ледь видимих шнурах, висіла серія «Дівчина і Корабель». Картина «Ваєрмен дивиться на захід» висілана протилежній стіні. Тільки її і «Дівчину і Корабель №8» я помітив наліпкою «не дім продажу». «Ваєрмена», бо портрет належав йому, а «№8» просто тому, що не міг з нею розлучитися.

— У вас поганий настрій, бос? — виринув зліва Ейнджел Слоботнік, як завжди не зважаючи на стусана, отриманого в бік ліктем від своєї дружини.

— Ні, — відповів я. — Бадьорості мені більш ніж вистачає, просто...

Якийсь чоловік у не менш як двохтисячедоларовому костюмі опинився переді мною з простягнутою рукою.

— Містере Фрімантле, мене звуть Генрі Вестік, Перший банк і Траст Сарасоти. Приватні рахунки. Це дивовижно, феноменально. Я просто вражений.