Я був принцом цього балу, і вся моя сім’я була поруч зі мною. Багато світла, шампанського і музики. Це відбувалося чотири роки тому, ввечері п’ятнадцятого квітня, між трьома чвертями по сьомій і восьмою годиною, коли тіні на Палм-авеню почали набувати перших ознак синяви. Таким це й залишилося в моїй пам’яті.

Я повів їх галереєю дивитися картини, позаду нас слідували Том і Бозі і решта гостей з Міннесоти. Чимало з присутніх там уперше в житті потрапили до арт-галереї, але їм вистачало виховання розступатися перед нашим почтом.

Мелінда цілу хвилину простояла перед «Заходом з софорою», потім обернулася до мене ледь не ображено:

— Тату, якщо ти вмів творити таке, навіщо, заради Бога, ти витратив тридцять років свого життя на зведення будівель в межах округу?

— Меліндо Джин! — зупинила її Пам, але якось відсторонено. Сама вона задивилася туди, де в центрі зали висіли картини серії «Дівчина і Корабель».

— Ну, це ж правда, — не вгавала Мелінда. — Хіба ні?

— Любонько, я тоді не знав.

— Як це можливо, мати такий талант і самому не знати про нього? — вимагала вона відповіді.

Відповіді на це питання я не мав, але мене врятувала Аліса Окойн.

— Едгаре, Даріо питається, чи не могли б ви на пару хвилин зайти до кабінету Джимі? Я можу тим часом провести вашу сім’ю до головної зали, а ви приєднаєтеся до нас потім.

— О’кей... а що вони хочуть?

— Не хвилюйтесь, вони там радіють, — відповіла вона мені з посмішкою.

— Ходи, Едгаре, — промовила Пам, а потім до Аліси: — Я звична до того, що його завжди кудись викликають. Таким був стиль нашого подружнього життя, коли ми ще жили разом.

— Тату, що означає оте червоне коло на горі, над рамою? — спитала в мене Ілса.

— Воно означає, що картина продана, — відповіла їй Аліса.

Я трішечки затримався, щоб подивитися на «Захід з софорою», так... там теж, у правому верхньому кутку рами видні-лося маленьке червоне коло. Гарна новина — приємно було усвідомити, що навколишній натовп складається не лише з зівак, приманених сюди екзотичністю якогось однорукого художника, — тим не менш, я відчув укол ревнощів, і не міг вирішити, наскільки нормальне це почуття. Я не знав, чи притаманне воно іншим художникам. І ні в кого було спитати.

Разом з Даріо і Джимі Йошида в кабінеті перебував чоловік, якого я до того не зустрічав. Даріо представив мені його як Джейкоба Розенблата, бухгалтера, котрий тримає в порядку всі папери галереї «Ското». З дещо обважнілим серцем я потиснув йому руку, вивертаючи собі долоню, бо він, як це робило чимало інших людей, подав мені свою праву. Авжеж, цей світ належить правшам.

— Даріо, в нас якісь проблеми? — спитав я.

Даріо гепнув на стіл Джимі срібне відро для шампанського. В ньому з уламків колотої криги стирчала пляшка Perrier Jouёt [328] . В залі подавали гарну випивку, але не аж таку. Корок було щойно витягнуто, з зеленого горла пляшки ще віяло димком.

— Хіба це схоже на проблеми? — усміхнувся він. — Я хотів би запросити сюди всю вашу родину, але кабінет такий химерно малий. А взагалі-то, тут заразне вистачає тільки двох людей — Ваєрмена й Джека Канторі. Де вони, чорт їх бери, до речі, завіялися? Я гадав, вони прийдуть разом.

— Я теж так думав. Ви не дзвонили в садибу Елізабет Істлейк? Гніздо Чаплі?

— Звісно, що дзвонили, — сказав Даріо. — Там тільки автовідповідач.

— Що, не відгукується навіть сиділка Елізабет? Анна-Марія?

Він похитав головою:

— Тільки автовідповідач.

Я уявив собі Меморіальний шпиталь Сарасоти: «Мені це не подобається».

— Можливо, вони втрьох якраз зараз їдуть сюди, — зробив припущення Розенблат.

— Це малоймовірно. Вона стала дуже немічною, швидко засапується. Не може вже навіть з ходунком пересуватися.

— Я певен, що ситуація вирішиться сама собою, — сказав Джимі. — Тим часом пропоную підняти бокали.

— Ви мусите підняти свій бокал, Едгаре, — додав Даріо.

— Дякую вам, хлопці, за люб’язність, я радо випив би з вами, але, якщо все нормально, ну, моя родина там, у залі, тож мені хотілося б пройтися з ними, поки вони роздивляються на картини.

Джимі кивнув:

— Зрозуміло, проте...

Я подивився на нього:

— Перепрошую?

— Здається, ви ще не встигли обійти галерею, таким чином не бачили, що всі ваші картини відмічено червоними колечками, — пояснив Джимі, розпашіло усміхаючись. — Усі ваші картини й етюди, які пропонувалися на продаж, уже куплені.