— Ваєрмене! — заверещав я, але Ваєрмена поруч не було. Він щодуху побіг від мене через кімнату. Я залишився примкнутим до утопленика. Він потяг мене до дверей.

Ваєрмен повернувся раніше, ніж ця твар встигла перетягнути мене через поріг. У руці він тримав щось схоже на тупий кинджал. На якусь мить мені здалося — один з срібних гарпунів. Марні сподівання, срібні гарпуни лежали нагорі у кошику.

— Гей, ти, — гукнув він, — гей, ти, я до тебе, ти Cojudodeputamadre!

Істота обернулася зі швидкістю готової вжалити змії. Ваєрмен не поступився в швидкості. Тримаючи ту річ обома руками, він затопив нею прямо в лице утопленику, поціливши йому точно над правою очницею. Воно пронизливо скрикнуло, цей звук прохромив мені голову, мов шматком скла. Я побачив, як Ваєрмен здригнувся й відхитнувся, побачив, як він намагається утримати свою зброю, але вона випадає в нього з рук на заметену піском долівку сіней. Дарма. Істота, яка ось щойно лиш здавалася такою цупкою, розпалася на ніщо разом зі своїм одягом. Кайданки в мене на зап’ясті теж втратили щільність. Якусь мить я їх ще бачив, а за секунду вже вода скапувала з руки мені на взуття. На місці, де був стояв морський привид, залишилася калюжа.

Я відчув щось тепле в себе на обличчі і втер кров з верхньої губи і носа. Ваєрмен перечепився через пук водоростей. Я допоміг йому підвестися і побачив, що в нього з розбитого носа теж тече кров. І цівка крові простяглася в нього по шиї вниз з лівого вуха. Вона струміла поривами, з кожним ударом його серця.

— Боже, цей його вереск, — промовив він. — У мене аж сльози з очей потекли, а у вухах дзвенить так, що ну його нахер. Ти чуєш мене, Едгаре?

— Так, — відповів я. — Ти як, у нормі?

— Якщо не брати до уваги те, що щойно в мене на очах зник нахер мертвяк? Авжеж, можна вважати, що я в нормі.

Нахилившись, він підняв з підлоги тупий циліндр і поцілував.

— Слава тобі Господи, за пістряві речі, — проголосив він урочисто, а відтак вибухнув реготом, — Навіть якщо вони не пістряві [356] .

В руці він тримав свічник. Кінець, куди вставляється свічка, потемнішав, ніби ним нещодавно тикали у щось розжарене, а не в мокре.

— В усіх будинках міс Істлейк є запас свічок, бо в нас на острові, буває, вирубається електрика, — пояснив Ваєрмен. — Тільки в нас, у великому будинку, ми маємо ще й генератор, а в інших тільки свічки. А от в цьому домі, на відміну від інших, є ще й свічники з великого будинку, і так вже трапилося, що вони срібні.

— І ти про це встиг згадати? — спитав я. Дійсно чудасія.

Він знизав плечима, а відтак перевів погляд на Затоку.

І я теж. Там було пусто, тільки гра світла місяця й зірок на воді. Принаймні зараз пусто.

Ваєрмен взяв мене за зап’ястя. В мене аж серце підскочило, коли його пальці зімкнулися там, де недавно було кільце кайданків.

— Що? — спитав я, побачивши страх на його обличчі.

— Джек, — промовив він. — Джек там сам-один в Ель Паласіо.

Ми побігли до ваєрменової машини. Я, нажаханий, навіть не почув, як він під’їхав і припаркувався біля мого будинку.

З Джеком усе було гаразд. Він відповів на кілька дзвінків старих приятелів Елізабет, але останній прозвучав ще о чверть на дев’яту, за півтори години до того, як нас тут струснуло так, що аж скривавлений Ваєрмен, з виряченим очима, вимахував свічником. Ніхто не вторгався до Ель Паласіо, якогось корабля, що стояв би на якорі напроти Великої Ружі, Джек також не бачив. Джек їв спечений у мікрохвильовці попкорн і дивився «Поліцейського з Беверлі-Хіллз» на старій відеокасеті.

Він слухав нашу розповідь з непідробним здивуванням, але без недовіри. Він же юнак, мусив я нагадати собі, котрий виріс на телепрограмах типу «Х-файли» та «Загублений». Тим більше, ця історія доповнювала те, що він почув раніше. Коли ми закінчили нашу розповідь, він взяв у Ваєрмена з рук свічник і оглянув його торець, що скидався на засмажений цоколь перегорілої електричної лампи.

— Чому воно не прийшло по мене? — промовив він. — Я сидів тут сам, абсолютно безборонний.

— Не хотів би принижувати твою самооцінку, — сказав я, — але ти не видаєшся пріоритетною здобиччю для тієї сили, що керує всім цим шоу.

Джек помітив червону смужку на моїм зап’ясті.

— Едгаре, це від того...

Я кивнув.

— Курва, — промовив він притишеним голосом.

— Ти з’ясував, що тут відбувається? — спитав мене Ваєрмен. — Якщо воно послало ту істоту по тебе, воно, мабуть, усвідомило, що ти вже наблизився до розгадки?

— Не думаю, що хтось колись зможе розібратися з усім цим, — відповів я. — Але я знаю, ким було те воно, коли було ще живим.

— Ким? — вирячив очі на мене Джек. Ми стояли в кухні, він ще тримав у руках свічника, але тут відклав його на полицю.