Затим прийшов час Аліси.

Бо лялька нашептала, буцімто десь там лежить скарб, і шторм зробить його приступним.

Отже, то була зовсім не Аліса, ні. І не Елізабет, бо вона не була тоді ще Елізабет — ні для родини, ні для себе самої. Велика буря 27-го року була ураганом Ліббіт.

Бо татусь зрадіє, знайшовши скарб. Бо татусеві треба думати про ще щось, окрім...

— Вона постелила постіль, — промовив я захриплим, зовсім не своїм голосом, — от хай тепер в ній і спить.

...Окрім як шаленіти від того, що Аді втекла з тим Емері — Целулоїдним Комірцем.

Так. Таким було життя на південному кінці острова Дума у 1927 році.

Я нарисував Джона Істлейка — сам тільки промельк його ластів на тлі неба, кінчик рурки і тінь внизу. Джона Істлейка, котрий пірнає по скарб.

Пірнає, щоб дістати нову ляльку для своєї доні, хоча поки що не вірить, що там щось є.

Поряд з одним з ластів я викарбував слова ЗАКОННИЙ ПРИЗ.

Чимдалі ясніші образи зринали в моїй уяві так, ніби всі ці довгі роки вони чекали на звільнення, і на коротку мить мене вразила думка — а що як кожний малюнок (і кожне знаряддя його виконання), від печерних в Центральній Азії і до Мони Лізи, має в собі приховану пам’ять про його створення і його творців, закодовану в штрихах, мов ДНК.

Пливи вперед, поки я не гукну стоп.

На аркуші з пірнаючим татом я намалював також Елізабет — вона зайшла у воду аж по свої пухкенькі коліна, під пахвою в неї стирчала Новін. Ліббіт була майже точною копією лялі на моїм етюді, котрий вибрала для себе Ілса, я йому ще дав назву «Кінець гри».

А після того, як він знайшов усі ті речі, він мене обнімав, обнімав, обнімав.

Я поспішливо начеркав малюнок, де, зсунувши маску собі на лоба, Джон Істлейк якраз саме це й робив. Поряд, на ковдрі, стояв пікніковий кошик, на його кришці лежав гарпунний пістоль.

Він обнімав мене, обнімав мене, обнімав мене.

«Нарисуй, — шепнув мені голос. — Нарисуй свій законний приз Елізабет. Нарисуй Персе».

Але я не послухався. Я злякався того, що можу побачити. І того, що воно може зі мною зробити.

А як щодо тата? Щодо Джона? Чи міг він про щось здогадуватись?

Я перегорнув її малюнки і знову подивився на той, де кричав, весь у крові, Джон Істлейк. Він встиг багато чого взнати. Можливо, запізно, але дещо він зрозумів.

Що ж направду трапилося з Тесі й Ло-Ло?

І що на довгі роки змусило замовчати Персе?

І хто воно таке? Дуже схоже, що ніяка воно не лялька.

Я міг би продовжувати — зображення Тесі й Ло-Ло на стежці, на стежці, по якій вони біжать, взявшись за руки, вже просилося втілитися на папері, — але стан напівтрансу в мене послабшав, і стало смертельно страшно. Крім того, вирішив я, мені вже достатньо про все відомо, а решту, я був цього майже певен, допоможе з’ясувати Ваєрмен. Тому я закрив свій альбом. Поклавши огризок коричневого олівця, який колись належав давно неіснуючій дівчинці, я зрозумів, що дуже хочу їсти. Я просто дико зголоднів. Ну то й що, відчуття це для мене не нове, до того ж в холодильнику повно їжі.

Донизу я спускався повільно, у голові кружляли образи — чапля догори ногами з очима-буравчиками; усміхнені коні; величезні човни ластів на батькових ступнях — потреби ввімкнути світло у вітальні в мене не виникло. Я вже цілком призвичаївся долати шлях від підніжжя сходів до кухні у чорноті квітневої ночі. На той час я вже вважав своїм цей самотній дім, що виставив щелепу понад урізом води, і не міг собі уявити, що його доведеться залишити. На півдорозія зупинився, подивившись крізь вікно Флоридської кімнати на Затоку.

Там, не далі як за сотню ярдів від берега, безпомилково ясно впізнаваний у світлі молодика й мільйону зірок, стояв, похитуючись на якорі, Персе. Вітрила були згорнуті, але з древніх щогл, мов павутиння, звисало плетиво вантів. Як савани, подумалось мені. Це і є савани. Судно погойдувалося, мов якийсь іграшковий кораблик давно померлої дитини. Палуба виглядала порожньою — ні постатей, ані речей — але хтозна, що там може бути у трюмах?

Я мало не зомлів. І тут же зрозумів, чому: бо перестав дихати. Наказав собі зробити вдих, але якусь довгу хвилину не міг. Груди мої залишалися пласкими, мов сторінка в закритій книжці. Хапнувши врешті повітря, я почув скрегіт. Це я закашлявся, повертаючи собі життя й свідомість. Видихнув і знову вдихнув, вже не так судорожно. Чорні цятки, що були затанцювали в мене в очах, зникли. Я гадав, що зникне й той корабель — звісно ж, це лише галюцинація — але він був там, завдовжки футів сто двадцять і трохи менше половини того завширшки. Погойдувався на хвилях. І похитувався з борта на борт. Пальцем кивав його бушприт, немов промовляючи: ууууу, бридкий дядько, ти зарахований до...