— А який у них був вибір? — спитав я. — Чи Джон Істлейк мусив держати перед півсотнею добровольців промову «Хокало забрало моїх донечок, шукайте Хокала»? До того ж він міг нічого тоді не знати. Хоча в якийсь момент мусив би все зрозуміти. — Я згадав той малюнок, де вінкричить. Кричить і стікає кров’ю.

— Мене цікавить найбільше, за яку ціну її можна ухойдокати, — сказав Ваєрмен. — Я хочу знати, що відбувалося після того, як пошуки припинилися. Перед самою смертю Елізабет сказала щось про те, що її можна знову утопити в сплячку. Вона мала на увазі Персе? А якщо так, як це можна зробити?

Я похитав головою.

— Не знаю.

— Чому ти не знаєш?

— Бо решта відповідей заховані на південному кінці острова, — пояснив я йому. — Там, де залишилося перше Гніздо Чаплі. І, я гадаю, там же залишилася Персе.

— О’кей, годиться, — сказав Ваєрмен. — Якщо ми не готові стрімголов втікати з Думи, мені здається, мусимо йти туди.

— Взявши до уваги те, що трапилося з Томом, у нас взагалі нема вибору, — сказав я. — Багато моїх картин продалися, і хлопці не будуть вічно їх тримати в «Ското».

— Викупіть їх назад, — запропонував Джек.

Та я й сам вже зважував таку можливість.

Ваєрмен похитав головою.

— Більшість власників картин не захочуть їх продати навіть за подвійну ціну. А наша історія їх не переконає.

На це ніхто з нас не мав що сказати.

— Але вона не така сильна при денному світлі, — пояснив я. — Пропоную почати о дев’ятій ранку.

— Мені годиться, — сказав Джек, підводячись. — Я буду тут за чверть. А зараз я збираюся переїхати міст і опинитися в Сарасоті.

Міст. Якась думка почала крутитися мені в голові.

— Ти можеш просто залишитися тут, — запропонував Ваєрмен.

— Після такої розмови? — настовбурчив брови Джек. — З усією моєю повагою, дядюню, але я пас. А завтра буду точно.

— Денна форма вбрання довгі штани й високі чоботи, — нагадав Ваєрмен. — Там густі зарості і можуть бути змії. — Він почухав собі рукою щоку. — Схоже, я буду змушений пропустити завтрашню тризну у Аббот-Векслера. Родичам міс Істлейк доведеться гризти одне одного. Яка жалість... агов, Джеку.

Джек вже був взявся за клямку дверей. Тепер він обернувся.

— В тебе, часом, не завалялося якогось Едгарового малюнка, ге?

— Ммм... ну...

— Давай, зізнавайся. Сповідь полегшує душу, companero.

— Один начерк, — сказав Джек. Він шаркнув ногою, і мені здалося, навіть зашарівся. — Ручкою. На зворотному боці конверта. Пальма... Я... а, я його якось дістав з кошика для сміття. Вибачте мене, Едгаре. Я винен.

— Та’й’о’кей, але спали його, — порадив я. — Коли все закінчиться, може, я тобі подарую інший. «Якщо все закінчиться», — додав я подумки.

Джек кивнув.

— О’кей. Хочете, підвезу вас до Великої Ружі?

— Я залишуся тут, з Ваєрменом. Але спершу мені таки треба завітати до Великої Ружі.

— Можете мені навіть не казати, взяти піжаму і зубну щітку.

— Ні. Пікніковий кошик і ті срібні гарпу...

Задеренчав телефон, і ми перезирнулися. Мене вразило відчуття, що новини будуть поганими. Мій шлунок перетворився на падаючий ліфт. Телефон задзвонив знову. Я подивився на Ваєрмена, але Ваєрмен витримав мій погляд. Він відчував те ж саме. Слухавку взяв я.

— Це я, — похмуро промовила Пам. — Тримайся, Едгаре. Коли хтось починає так, завжди намагаєшся пристебнути якийсь ментальний ремінь безпеки. Але він рідко допомагає. У більшості людей його взагалі нема в запасі.

— Я застала Бозі вдома і сказала йому все, що ти хотів. Він почав мене перепитувати, що й не дивно, але я сказала йому, що поспішаю і до того ж не маю зараз ніяких пояснень, отже, коротше кажучи, він погодився зробити, як ти велів. «Заради старої дружби» — так він сказав.

Відчуття провалля у шлунку погіршилося.

— Після того я набрала номер Ілси. Не була певна, чи додзвонюся, але вона якраз прийшла додому. Голос в неї втомлений, але вона повернулася, і з нею все гаразд. Лінні я подзвоню завтра, коли...

— Пам...

— Я якраз до цього веду. Після Іллі я зателефонувала Камену. Мені відповіли після другого чи третього дзвінка, і я розпочала свою промову. Гадала, що говорю з ним, — тут вона зробила паузу. — То був його брат. Він сказав мені, що Камен по дорозі з аеропорту зупинився випити кави-латте в Старбаксі [357] . Він стояв у черзі, коли в нього стався серцевий напад. Швидкою його відвезли до шпиталю, але це була лише формальність. Його брат сказав, що Камен помер на місці. Він спитав мене, чому я телефоную, а я сказала, що тепер це не має значення. Так нормально?