— Так, — відповів я. Навряд чи Каменів етюд якось може вплинути на його брата, чи когось іншого. Я вирішив, що він вже безпечний. — Дякую тобі.

— Якщо це може тебе якось втішити, це могло бути чистим збігом обставин. Він був диявольськи гарним дядьком, але занадто багато на ньому було зайвих фунтів. Будь-хто, хто його бачив, погодився б з цим.

— Так, могло бути співпадіння. — Хоча сам я знав, що це не так. — Я тобі скоро зателефоную.

— Добре, — вона зам’ялася. — Бережи там себе, Едді.

— Ти теж. Замкни на ніч двері й ввімкни сигналізацію. — Я завжди це роблю.

Вона поклала слухавку. Поза будинком прибій лаявся з ніччю. Права рука в мене чесалася. Я подумав: «Якби я міг дістати тебе, я певен, я б відрубав тебе знову геть. Щоби завадити тобі наробити всього того зла, якого ти ще можеш наробити, а головне — щоб заткнути тебе назавжди».

Але ж, звісно, проблема була не в моїй відсутній руці, і не в долоні, якою вона колись закінчувалася, проблема полягала у схожій на жінку фігурі у червоній хламиді, котра використовувала мене, мов якусь блядьську ворожбитську планшетку.

— Що там? — запитав Ваєрмен. — Не створюй нам тут саспенсу, мучачо, що там трапилося?

— Камен, — відповів я. — Інфаркт. Мертвий.

Я подумав про всі ті картини, що чекають в «Ското», картини, що вже продані. Вони безпечні, поки вони ще там, недовго, але кінець кінцем, гроші переконливіші за гнилий базар. Це навіть не забобони, це йобаний американський стиль життя.

— Ходімо, Едгаре, — нагадав мені Джек. — Я підкину вас додому, а потім привезу назад сюди.

Не сказав би, що наша екскурсія нагору до Малої Ружі була безхмарною (весь час, поки ми перебували в будинку, я тримав у лівій руці срібний свічник), але нічого не трапилося. Єдиними примарами там були схвильовані голоси мушель під домом. Я поскладав малюнки назад до червоного кошика. Джек вхопив його за дужки й поніс донизу. Я тримався впритул за його спиною і, коли ми вийшли надвір, замкнув на ключ двері Великої Ружі. А толку від того?

На зворотньому шляху до Ель Паласіо мені прийшла думка... чи повернулася до мене. Я залишив позаду свій цифровий Нікон і повертатися не хотілося, але...

— Джек, ти маєш фотоапарат Поляроїд?

— Авжеж. Той що робить моментальні знімки, як каже мій батько — старий, але надійний. А що?

— Коли будеш сюди їхати вранці, зупинись на березі острова Кейзі. Зроби кілька кадрів птахів і човнів, добре?

— О’кей...

— І сфотографуй пару разів сам міст, особливо його підйомний механізм.

— Навіщо? Навіщо вам такі кадри?

— Хочу намалювати підйомний міст без підйомного механізму, — пояснив я йому. — І збираюся зробити це, коли почую сигнал, що міст піднято для проходу якогось судна. Не думаю, щоб двигун і гідравлічні приводи зникли насправді, але, якщо пощастить, я їх понівечу достатньо, щоб ніхто сюди якийсь час не міг дістатися. Принаймні машиною.

— Ви це серйозно? Ви вважаєте, що дійсно зумієте пошкодити міст?

— Судячи з того, як часто він сам ламається, це неважко зробити, — я знову подивився на темну воду і подумав про Тома Райлі, котрого можна було вилікувати. Котрого було вилікувано, чорт забирай. — Аби ж то я міг намалювати собі гарний нічний сон.

Шукайте картину всередині картини. Її не завжди легко побачити, але вона завжди там є. А якщо ви її не помітите, ви не помітите життя. Я знаю це краще за когось, бо дивлячись на малюнок Карсона Джонса і моєї дочки — Смайлі і його Диньки— я гадав, ніби знаю, що шукаю, і таким чином проґавив правду. Тому що я йому не вірив? Так, але це трохи смішно. Правда полягала в тім, що я не міг вірити будь-якому чоловіку, котрий дозволив би собі висунути претензії на мою доню, моє сонечко, на мою кохану Ілсу.

Я знайшов картинку, де він сам, раніше, ніж ту, де вони разом, але тоді я запевнив себе, що мені не потрібен сольний кадр, що він мені без користі, якщо я хочу взнати про його наміри стосовно моєї дочки, я мушу торкнутися їх в парі моєю магічною рукою.

Бачите, вже тоді я почав робити припущення. Нехороші.

Якби я торкнувся першого зображення, того, що попалося мені першим — Карсон Джонс в майці «Твінз», Карсон сам — все могло б піти інакше. Я міг відчути його посутню безпечність. Майже напевне відчув би. Але я проігнорував те фото. І ніколи не запитав себе — чому, якщо він становить для неї небезпеку, я намалював її на березі саму, де вона видивляється у приплив, всіяний тенісними м’ячиками.

Бо дівчинка в тенісній сукенці, безумовно, була нею. Майже всі дівчата, котрих я намалював на острові Дума, були нею, навіть ті, що маскувалися під Ребу чи Ліббіт, а в одному випадку — під Адріану.

Серед жінок був лише один виняток — червона хламида.

Вона.

Торкнувшись фотографії Ілси з її бойфрендом, я відчув смерть — тоді я не зізнався собі в цьому, але так воно й було. Моя відсутня рука відчула смерть, навислу, мов дощова хмара.