— Це нічого не значить, — повторив я, але тепер в лице мені дуло не теплим, а холодним вітром. Впритул до прибою, де пісок був вогкий, темний, блискучий, я пошкутильгав в бік Великої Ружі. Переді мною хмарками вгору злітали цвіріньки. Раз у раз якась хвиля підкидала мені під ноги тенісний м’ячик, їх тепер вже чимало валялося на щільній піщаній стежці. Далі я побачив розідраний ящик, на якому було написано «Тенісні м’ячі Dunlop» та «Фабричний брак без жерстянок». Навкруги підскакували в набігаючих хвилях м’ячики.

Я відімкнув двері й залишив ключі висіти в замку. Подибав до телефону й побачив блимаючий вогник автовідповідача. Натиснув кнопку «плей». Безбарвний голос робота промовив, що повідомлення отримано о 6:48 ранку, це значило, менш як півгодини тому. Відтак гучномовець вибухнув голосом Пам. Я машинально нахилив голову, немов намагаючись уникнути попадання в обличчя гострих скалок скла.

— Едгаре! Мені дзвонили з поліції, вони сказали, що Ілса мертва! Сказали, що жінка на ім’я Мері Айр вдерлася до її квартири і вбила її! Це твоя подружка! 3 твоєї мистецької компаній з тієї твоєї Флориди, і вона вбила нашу дочку! — Пам зайшлася дикими, нестримними риданнями... потім сміхом. Жахливим сміхом. В обличчя мені немов встряв шматок скла. — Подзвони мені, ти, курвий сину. Подзвони і поясни. Ти сказав, що вона в цілковитій БЕЗПЕЦІ!

А далі знову почувся плач. Клац, і він перервався. Залишилося тільки гудіння порожньої лінії.

Я нахилився й натиснув кнопку «Вимк.».

Я зайшов до Флоридської кімнати й подивився на тенісні м’ячі, що не переставали танцювати на хвилях. Відчуття в мене було, ніби дивлюся в очі супротивнику.

Мертві близнючки залишили у мене в студії записку «Де наша сестра?»

Може, вони мали на увазі Іллі?

Я ледь не в очі побачив відьму, як вона киває й сміється.

— Ти тут, Персе? — промовив я.

Вітер шугонув крізь жалюзі. Хвилі билися в берег з регулярністю метронома. Птахи полетіли понад водою з криками. Я побачив на пляжі ще один розламаний ящик від м’ячиків, вже наполовину вгрузлий у пісок. Скарб з моря, законний приз від кальдо. Вона спостерігає, ну гаразд. Чекає, що я зламаюся. Я був абсолютно в цьому впевнений. Вона — чи хто? Її споглядачі? — вони, либонь, сплять удень, але не вона.

— Я виграю, ти виграєш, — промовив я. — Та ти, певне, гадаєш, що злизала сметанку? Розумака Персе.

Звісно, вона розумна. Вона давно грається в цю гру. Мені подумалося, що вона була старою вже тоді, коли діти Ізраїлю ще орали поля Єгипту. Якийсь час вона спала, а ось тепер прокинулася.

І дістати вона могла далеко.

Задзвонив телефон. Я пішов до нього, — все ще відчуваючи себе як два Едгари, один приземлений, а інший ширяє над головою цього приземленого, — і взяв слухавку. Дзвонив Даріо. Розстроєний.

— Едгаре? В чому справа? Чому ми не можемо надсилати картини...

— Не тепер, Даріо, — відповів я. — Тихо.

Перервавши зв’язок з ним, я набрав номер Пам.

Тепер, коли я не загадувався над ними, цифри не становили проблеми; м’язова пам’ять діяла напрочуд ефективно. Мені прийшло в голову, що людям краще було б вимерти, якби в них залишився тільки цей тип пам’яті.

Пам трохи заспокоїлась. Не знаю, що вона там приймала, але воно вже почало діяти. Ми балакали з нею двадцять хвилин. Вона схлипувала весь час і раз у раз зривалася на звинувачення, але, оскільки я не намагався захищатися, її гнів розчинявся у жалю й відчаї. Я отримав усі важливі дані, так мені тоді здалося. Був ще один дуже важливий факт, на який ми обоє не звернули уваги, та, як сказав колись один мудрець, — «чого не бачиш, того не можеш вдарити», а представник поліції, котрий телефонував Пам, не здогадався сказати їй, що принесла з собою Мері Айр до помешкання нашої доньки.

Звісно, про пістолет «беретта» він не забув.

— Поліція каже, що вона, скоріш за все, примчала машиною, практично ніде не зупиняючись, — повідала Пам тупо. — Їй не вдалося б пронести з собою зброю в літак. Навіщо вона це зробила? Це знову якась твоя срана картина?

— Авжеж, картина, — погодився я. — Вона купила собі одну. Я про це був зовсім забув. Я навіть не згадував про неї. Ні разу. Мене непокоїв той довбаний бойфренд Іллі.

Дуже спокійним голосом моя екс-дружина — такий в неї вже був тоді легальний статус — промовила:

— Це зробив ти.

Так. Це моя вина. Я міг би здогадатися, що Мері Айр обов’язково купить принаймні одну картину, і, скоріш за все, якусь з серії «Дівчина і Корабель» — найотруйнішої з усіх. Ясно, що вона не залишила б її в «Ското», якщо живе практично поруч, у Тампі. Я зрозумів, що картина могла лежати в багажнику її роздовбаного мерседеса вже тоді, коли вона підвозила мене до шпиталю. Звідти вона могла поїхати прямо до себе у Девіс Айлендс, щоб взяти там свій автоматичний пістолет, зареєстрований як зброя самооборони. Еге ж, їй якраз було по дорозі на північ.