Батько Пам був морським піхотинцем на пенсії. В останній рік двадцятого століття він зі своєю дружиною переїхав до Палм Дезерту [71] у Каліфорнії, осівши в одному з тих містечок, де живе одна символічна афро-американська пара і чотири таких же єврейських. Дітям та вегетаріанцям туди заборонено. Мешканці мусять голосувати за республіканців і тримати маленьких собачок у поцяцькованих стразами нашийниках, з глупуватими очима й кличками, що закінчуються на і. Таффі — те що треба, Кассі — ще краще, а щось на кшталт Ріфіфі — вже кінчене лайно. В батька Пам діагностували рак прямої кишки. Мене це не здивувало. Зберіть в одну купу білих придурків, і побачите, що трапиться.

Я не сказав цього моїй дружині, котра спочатку трималася, а потім вибухнула слізьми.

— Йому призначили хіміотерапію, але мама каже, що там певне вже почалися метас... месас... о, як воно, те гадське слово, я стаю вже схожою на тебе! — А потім, не перестаючи рюмсати, але присоромившись: — Вибач, Едді, це так жахливо.

— Та аж ніяк, — сказав я. — Зовсім це не жахливо. А слово — метастази.

— Так. Дякую. До того ж сьогодні ввечері його прооперують, вирізатимуть ту пухлину. — Вона знову почала плакати. — Я не можу повірити, що таке трапилося з моїм татом.

— Заспокойся, — сказав я. — Медицина зараз творить чудеса. Я сам є першосортним прикладом.

Чи то вона не вважала мене чудом, чи не хотіла про це балакати.

— Отже, Різдво в нас скасовується.

— Як жаль. — А якщо по правді, то я зрадів. Зрадів, як той чорт.

— Завтра я лечу до Палм Дезерту. Ілса приїздить у п’ятницю, Мелінда двадцятого. Гадаю... оскільки ви з татом ніколи до пуття не спілкувалися віч-на-віч...

Оскільки в нас одного разу мало не дійшло до кулаків, коли мій тесть назвав демократів «коммікратами», це прозвучало доволі м’яко. Я відповів:

— Якщо ти думаєш, що я не хочу зустрічати Різдво з тобою і дівчатками у Палм Дезерті, ти маєш рацію. Ти зможеш там допомогти фінансово, і, я сподіваюся, твої батьки зрозуміють, що я також до цього долучився...

— Я не вважаю, що зараз на часі підпрягати до нашої дискусії твою чекову книжку!

І лють до мене повернулася просто враз. Мов чортик вистрибнув з вонючої коробки. Я мало не сказав їй — та виїби сама себе, ти, чорнорота курва. Але промовчав. Почасти тому, що в мене вийшло би або чорножопа куртка, або човнорила курка. Чомусь я був у цьому впевнений.

Принаймні справу було закрито.

— Едді? — промовила вона агресивно, готова зчепитися зі мною, якщо я дам привід.

— Я нікуди не підпрягаю мою чекову книжку, — сказав я, уважно добираючи кожне слово. Промовлено всі слова було правильно. Мені полегшало. — Просто я хотів сказати, що моя присутність біля ліжка твого батька аж ніяк не прискорить його одужання.

Хвиля злості — справжня лють — ледь не вихлюпнулася словами про те, що біля свого ліжка я його також не бачив. І знову мені вдалося стриматися, хоча цього разу я аж упрів.

— Добре. Прийнято, — вона помовчала. — А що ти сам робитимеш на Різдво, Едді?

«Малюватиму захід сонця, — подумав я. — Можливо, врешті намалюю його гарно».

— Гадаю, якщо буду гарно поводитися, то отримаю запрошення і відсвяткую з Джеком Канторі і його родиною, — відповів я, не вірячи сам собі. — Джек — це юнак, котрий працює тут на мене.

— Тобі, чути, покращало. Ти став сильнішим. Пам’ять тебе так само зраджує?

— Та я не знаю. Не пам’ятаю, — відповів я.

— Звучить забавно.

— Сміх — найкращі ліки. Я прочитав це в «Рідерз Дайджесті» [72] .

— Як твоя рука? Фантомні відчуття так само трапляються?

— Та ні, — збрехав я. — Все цілком припинилося.

— Добре. Чудово, — пауза, а відтак: — Едді?

— Тут, — відгукнувся я. А на долонях в мене темно-червоні серпики після стиснутих кулаків.

Ще довша пауза. У телефоні нічого більше не потріскує, не рипить, як було в часи мого дитинства, зате я чув тихе дихання на відстані багатьох миль. Воно звучало, як дихання Затоки під час відпливу. Нарешті вона промовила:

— Мені жаль, що так все обернулось.

— Мені теж, — сказав я, коли вона повісила слухавку, взяв одну з моїх найбільших мушель і ледь утримався, щоб не жбурнути нею прямо в екран телевізора. Натомість я пошкандибав до дверей, прочинив їх і пожбурив її через порожню дорогу. Я не мав ненависті до Пам — так, так — але щось я таки ненавидів. Можливо, своє інше життя.

Можливо, самого себе.