Я причепив близько десятка інших — переважно заходи сонця — до прямокутних картонок і поставив їх під стінами кімнати. Спершу вона пройшлася повз них. Зупинилася, відтак знову обійшла «виставку». Запала ніч, велике вікно було сповнене темряви. Затока віддалилася з відпливом, її присутність тільки й чутно було з ніжного дихання хвиль, що набігали на пісок і завмирали.

— Це ти насправді сам зробив? — нарешті промовила вона. Обернулась і подивилася на мене так, що мені стало ніяково. Так одна людина дивиться на іншу, коли проводить її серйозну переоцінку.

— Так, я, — відповів я. — І як вони тобі?

— Вони гарні. Можливо більше, ніж просто гарні. Оця, — вона нахилилася і дуже обережно взяла ту картинку, де на лінії обрію сиділа мушля з жовто-помаранчевим сяйвом навкруг неї. — Вона така, блядь... вибач, така з біса бентежна.

— Я теж так думаю, — сказав я. — Але насправді тут нема нічого нового. Звичайна вечірня зоря лише трохи приправлена сюрреалізмом.

І раптом дурнувато вигукнув «Хелло, Далі!»

Вона поставила «Захід з мушлею» і взяла «Захід із софорою».

— Хтось інший це все бачив?

— Тільки ти й Джек. А ще Хуаніта. Вона називає їх asustador. Чи якось так. Джек каже, це означає лячні.

— Вони таки трохи лячні, — погодилась вона. — Але, тату... намальоване олівцями... мажеться. І я вважаю, що вони вицвітуть, якщо ти щось не зробиш із цими картинами.

— Що?

— Не знаю. Але гадаю ти мусиш їх показати комусь, хто розуміється на цьому. Комусь, хто зможе тобі сказати наскільки вони гарні.

Мене це потішило, але також і знервувало. Майже стривожило.

— Не маю ніякого уявлення кому і де...

— Спитай Джека. Либонь він знає тут якусь арт-галерею, де на них можуть подивитися.

— Авжеж, просто зайти з вулиці й проголосити: я живу на острівці Дума і ось намалював кілька етюдів олівцями — переважно заходи сонця, вельми незвичайне явище для узбережжя Флориди — про які мій співробітник каже, що вони тиу asustador.

Вона вперла руки в боки і схилила голову набік. Таку позу приймала Пам, коли не збиралася ні в чому поступитися й дюймом. Фактично, коли збиралася натиснути у суперечці на повний газ.

— Батьку...

— О Господи, мені нікуди подітися. Вона не звернула уваги.

— Ти перетворив два пікапи, списаний після Корейської війни бульдозер і двадцять тисяч доларів позики на багатомільйонний бізнес. А тепер ти сидиш отут і запевняєш мене, що не здатен змусити якихось галерейників поглянути на твої картини, якщо ти цього захочеш?

Вона пом’якшала.

— Я кажу, що вони гарні, тату. Гарні. Я ще у школі пройшла лише один мізерний курс «Сприйняття мистецтва», але я бачу те, що бачу.

Я щось відповів, не пам’ятаю, що саме. Я думав про свою навіжену замальовку Карсона Джонса, тобто баптистського колібрі. Чи їй вона так само сподобалась би, аби вона її побачила?

Але я їй її не покажу. Ні ту, ні іншу, з фігурою в червоній хламиді. Ці картинки не побачить ніхто. Так я гадав тоді.

— Тату, якщо цей талант в тебе був завжди, то чому він не проявився раніше?

— Не знаю. І чи насправді талант — те, про що ми отут базікаємо, це ще нікому невідомо.

— Тоді знайди когось, хто тобі пояснить, о’кей? Когось, хто розуміється. — Вона взяла до рук малюнок моєї поштової скриньки. — Навіть оцей... нічого особливого, окрім того що він є. Тому що він... — Вона торкнулася паперу — Коник-гойдалка. Тату, чому ти зобразив його на цій картині?

— Сам не знаю, — здивувався я. — Він просто захотів тут бути.

— Ти намалював його по пам’яті?

— Ні. Навряд чи я зумів би. Чи то через аварію, чи тому, що ніколи раніше не мав здібності до цього. — Окрім того випадку, коли я таки це зробив, коли, скажімо, намалював юнака у майці «Твінзів». — Я знайшов це в Інтернеті і надрукував на принтері...

— Ой, блядь, я її розмазала, — скрикнула вона. — От, блядь!

— Ілсо, все в порядку. Це не має значення.

— Зовсім не в порядку, і це має значення! Тобі треба купити ті блядські фарби!

Вона повторила те саме знову й затулила собі рукою рота.

— Можливо, ти мені не повіриш, — промовив я. — Але я в своєму житті не раз чув це слово. Хоча не певен, що твій бойфренд... от, либонь, він...

— Ти маєш рацію, — погодилася вона дещо похмуро, а потім посміхнулась. — Але він вміє видати хитросплетене прокляття, коли його хтось підрізає на дорозі. Татку, щодо твоїх картин...