Ваєрмен налив собі ще бокал чаю, при цім не зовсім твердою рукою. Мене це заінтригувало і стривожило. Відтак він кинув погляд на годинник, котрий носив на медсестринський манер — циферблатом до внутрішнього боку зап’ястя, і сказав:

— Десь за півгодини я мушу піти, подивитися, як там вона... Хоча я певен, що з нею все гаразд, проте...

— А якщо ні? — спитав я. — Якщо вона впала чи ще щось трапилося?

З кишені шортів він дістав вокі-токі. Плаский, як мобільний телефон, апарат.

— Я наполягаю, щоб вона носила свій завжди з собою. По дому також всюди натикано кнопки термінового виклику, але... — Він ткнув собі в груди великим пальцем. — Реальна тривожна система — це я сам, зрозуміло? Єдина система, якій я довіряю.

Він поглянув на воду й зітхнув.

— У неї хвороба Альцгаймера. Поки що в легкій формі, але доктор Гедлок каже, що, раз уже вгніздилася, вона може почати швидко розвиватися. За рік... — Тут він майже безпорадно знизав плечима, але посвітлішав. — Щодня о четвертій у нас чай. Чай з Опрою. Чому б тобі не прийти познайомитися з хазяйкою дому? Я навіть пригощу тебе острівним лаймовим тортом [136] .

— О’кей, — відповів я. — Домовилися. Як ти вважаєш, це вона залишила повідомлення на моєму автовідповідачі про те, що острів Дума нещасливе місце для дочок?

— Безперечно вона. Втім, якщо ти очікуєш якихось пояснень — якщо ти вважаєш, що вона про це взагалі пам’ятає, — хай тобі пощастить. Хоча, можливо, я сам зможу тобі якось допомогти. Вчора ти питав щось про її братів та сестер, а я тобі чомусь не пояснив. Насправді Елізабет мала тільки сестер. Тобто в її батьків були лише дочки. Найстарша народилася у 1908-му чи десь біля того. Елізабет з’явилася у 1923-му. Мати, місіс Істлейк, померла приблизно через два місяці після того, як її народила. Якась інфекція. Чи, може, тромб... хто міг в цьому розібратися в ті давні часи. Це трапилося тут, на Думі.

— А батько оженився знову? — Я так і не міг пригадати його імені.

Тут Ваєрмен допоміг мені.

— Джон? Ні.

— Ти ж не хочеш сказати, ніби він виховував усіх своїх шістьох дочок прямо тут. Це було б вже занадто готично.

— Він намагався, за допомогою няні. Але найстарша втекла з якимсь хлопцем. У міс Істлейк була травма, від якої вона ледь не загинула. А близнючки... — Він хитнув головою. — Вони були на два роки старші за Елізабет. А у 1927-му зникли. Вважається, що вони пішли купатися, їх потягло від берега відбійною течією і вони потонули там, у caldo grande.

Він задивився на воду — оманливо ласкаві хвилі набігали на берег, мов щенята, — і надовго замовк. Перегодом я спитав, чи все це йому розповідала сама міс Істлейк?

— Дещо. Не все. До того ж вона плутається у своїх спогадах. Я знайшов побіжну згадку про якийсь інцидент — схоже саме той — на Інтернет-сайті, присвяченому історії узбережжя Затоки. Написав електронного листа одному бібліотекарю в Тампі. — Ваєрмен підняв руки й поворушив пальцями, показуючи ніби друкує. — Запитав про Тесі й Лору Істлейк. Бібліотекар надіслав мені копію місцевої газети за 19 квітня 1927-го. Заголовок на першій сторінці дуже беззастережний, дуже суворий, дуже пронизливий. Лише два слова. ВОНИ ПРОПАЛИ.

— Господи, — промовив я.

— Їм було по шість років. А Елізабет чотири, вже достатньо велика, щоб зрозуміти, що трапилося. Можливо, й достатньо доросла, щоб самій прочитати такий простий газетний заголовок ВОНИ ПРОПАЛИ. Близнючки загинули, а найстарша, Адріана, чкурнула до Атланти з директором якоїсь з його фабрик... нема дива, що Джонові остогид цей острів. Він з трьома дочками, які з ним ще залишилися, переїхав до Маямі. Через багато років він повернувся сюди помирати, а міс Істлейк доглядала його. — Ваєрмен знизав плечима. — Либонь так, як я зараз гляджу її. Отже... ти тепер розумієш, чому стара леді в початковій стадії Альцгаймера може вважати Думу поганим місцем для дочок?

— Гадаю, так, але як стара леді в початковій стадії Альцгаймера змогла взнати телефон її нового орендатора?

Ваєрмен хитро зирнув на мене.

— Орендар новий, а номер старий, функція автонабору діє у всіх апаратах отам, — він ткнув пальцем собі за спину в бік дому. — Є ще питання?

Я здивувався.

— Мій номер у неї в автонаборі?

— Не гань мене, я не так давно затесався в це кіно. Гадаю, це той ріелтер, що займається її маєтками, запрограмував номери орендованих домів у телефони. Або її бізнес-менеджер. Він налітає сюди з Сент-Пітерсбургу приблизно через кожні шість тижнів, аби пересвідчитися, що вона ще жива, і я не втік, прихопивши Сподівську порцеляну [137] . Я його спитаю, як з’явиться наступнім разом.

— Отже, одним натиском кнопки вона може зателефонувати до будь-якого будинку на північному кінці острова?

— Ну... так. Я маю на увазі, що вони ж всі її, — він ляснув мене по руці. — Проте, знаєш що, мучачо? Гадаю, цього вечора в твоєї кнопки станеться нервовий розлад.

— Ні, — попрохав я, сам не знаючи, чому. — Не треба цього робити.

— Авжеж, — погодився Ваєрмен, ніби щось зрозумівши, але хтозна, може, він дійсно щось знав? — Хай там як, а пояснення тому містичному дзвінку знайшлося — хоча мушу тобі наголосити, пояснення стають хиткими на острові Дума. Як це показує й твоя історія.