— Можливо. Все було чудово. — Я простягнув йому свою ліву руку. Він її потиснув, дивлячись при цьому на мою куксу.

— Протезу нема? Чи ти, коли не обертаєшся серед еліти, його не вдягаєш?

Я мав на готові відповідь, яку міг у таких випадках давати різним людям: підвищена чуттєвість нервів у куксі, — але це була брехня, а Ваєрмену мені не хотілося брехати. Почасти через те, що він мав нюх на тонкий аромат лайна, а головно тому, що мені просто не хотілося брехати йому.

— Звісно, мені робили обміри для протезу, ще коли лежав у шпиталі, і всі на мене тиснули — особливо моя фізіотерапевтка і мій товариш, психолог. Вони наголошували, що чим швидше я навчуся користуватися протезом, тим швидше призвичаюся до нового життя...

— Забудь про все й мерщій катай до танцю...

— Так.

— От тільки забути про все іноді не так-то й легко.

— Так.

— Іноді це навіть неправильно.

— Авжеж, неправильно, хоча... — я вкляк і махнув рукою.

— Достатньо близько до рок-н-ролу?

— Так, — погодився я. — Дякую за освіжаючий напій.

— Приходь знову і буде тобі ще. Я засмагаю тільки від другої до третьої — години на день мені достатньо, — а пізніше міс Істлейк, якщо не спить, так бавиться зі своїми порцеляновими статуетками, ну й, звичайно ж, вона ніколи не проґавить Опру [130] , тож маю вільний час. Насправді в мене його більше, ніж мені потрібно. Хоча хтозна? В нас може знайтися багато тем для балачок.

— Добре, — погодився я. — Звучить заманливо.

Ваєрмен вишкірив зуби. Перетворився на картинного красавчика. Простягнув мені руку і я знову її потиснув.

— Знаєш, що я подумав? Дружба заснована на сміху завжди щаслива.

— Напевне наступною роботою в тебе буде написання тих пророцтв, що трапляються нам у китайських пиріжках, — зауважив я.

— Трапляються роботи й гірші, мучачо. Істотно гірші.

Йдучи назад, я повертався думками до міс Істлейк, старенької леді у величезних кедах і крислатому солом’яному капелюсі, котра виявилася фактичною власницею цілого острова біля узбережжя Флориди. Не Нареченою Хрещеного Батька, а дочкою барона-землевласника і прямо тобі Патронесою Митців. Мій розум знову фатально занесло кудись на манівці, тож я не міг пригадати імені її батька (щось просте, односкладове), але ситуацію загалом, як її мені змалював Ваєрмен, я пам’ятав. Нічого схожого на це я ніколи не чув, хоча коли заробляєш собі на життя будівництвом, стикаєшся з різними дивними варіантами права власності. Я вирішив, що це цікавий приклад винахідливості... коли, як у цьому випадку, йдеться про збереження більшої частини свого маленького королівства у стані природної недоторканності. Питання тільки — заради чого?

Уже майже подолавши відстань до Великої Ружі, я усвідомив, що нога мені болить мов казна-що. Накульгуючи, я зайшов до кухні і там напився води просто з крану, а потім через вітальню подибуляв у головну спальню. На автовідповідачі блимав вогник, але я не бажав зараз чути послань із зовнішнього світу. Мені хотілося одного — скоріше впасти.

Я лежав, задивившись на повільне обертання лопатей вентилятора в мене над головою. Не дуже переконливо я пояснив відсутність в мене протезу. Цікаво, чи краще Ваєрмен впорається з темою: Що змусило правника працювати нянькою при багатій старій діві? Що за інше життя в нього позаду?

Міркуючи про це, я відплив у позбавлений марень і вельми освіжаючий сон.

Прокинувшись, я став під гарячий душ, а потім рушив до вітальні перевірити автовідповідач. Почувався я краще, ніж міг на те сподіватися після двохмильної прогулянки. Завтра вранці, може, й ледь тягатиму ноги, але сьогоднішній вечір обіцяє бути гарним, гадав собі я.

Повідомлення було від Джека. Він розповів, що мати його сконтактувала з кимсь на ім’я Даріо Наннуцці і той Наннуцці в п’ятницю між четвертою і п’ятою дня радо подивиться на мої картини — чи можу я привезти їх не більше десятка, таких, що сам вважаю найкращими, у галерею «Ското»? Етюдів не треба. Наннуцці хотів поглянути тільки на готові роботи.

В мені заворушилася тривога...

Ні, я відчув щось зовсім інше.

Скрутило шлунок, я міг побожитися, що мої нутрощі раптом опустилися на три дюйми нижче. Та найгірше не це. Знайоме болісне свербіння поповзло знизу вгору правим боком і спустилося мені у відсутню руку. Я запевняв себе, що такі відчуття — коли тебе від страху кидає в піт за три дні до події — чистісіньке глупство. Якось я був виконував десятимільйонний контракт з асфальтування на замовлення міськради Сент-Пола і якраз тоді один кандидат звідти балотувався на губернатора Міннесоти. Тож мені довелося надивитися танцювальних виступів дівчаток-дебютанток, репетицій фанатських груп підтримки, уроків керування автомобілем та до біса іншого юнацтва. Хіба з цим можна порівняти показ кількох моїх картин якомусь хлопцю з арт-галереї.

Однак, коли я поліз вгору сходами до Малої Ружі, коліна в мене були налиті свинцем.

Сідало сонце, заливаючи велику кімнату розкішним, неймовірно мандариновим світлом, проте в мене не виникло бажання спробувати його відтворити — не цього вечора. Але світло відгукнулося в мені. Так, як відгукується в душі фотокартка давно втраченої коханої, на яку натрапив, риючись у шухлядці зі старими сувенірами. Ще й почався приплив. Навіть тут, нагорі, я чув скреготливі голоси мушель. Я сів і став перебирати речі на столі знахідок — пір’їна, відполірований водою камінець, вимита до сірої невпізнаванності разова запальничка. Тепер мені згадалася не Емілі Дікінсон, а стара народна пісня: Мамо, хіба не гарно сяє сонце крізь гілки дерев. Ніяких дерев, звичайно, переді мною не було, але я міг сам собі посадити дерево на горизонті, аби схотів. Я міг би посадити там дерево, щоб крізь нього сяяло сонце. Хело, Далі.