У серванті, що стояв у вітальні, була пляшка віскі. Мені схотілося випити чарочку, але перегодом. Я вирішив спершу з’їсти яєчний сандвіч і обдумати, що я їй скажу, але й цього я не став робити. Іноді, щоби щось зробити, треба просто почати це робити. Я пішов з бездротовим телефоном до Флоридської кімнати. Там навіть із зачиненими віконними рамами було прохолодно, але це навіть краще. Я гадав, що свіже повітря підбадьорить мене. А вид сонця, що котиться до обрію, малюючи по воді золоту доріжку, можливо, мене заспокоїть. Бо ж не було в мене спокою. Серце калатало, щоки палали, стегно боліло дико і раптом я із жахом усвідомив, що забув ім’я моєї дружини. Як я не намагався його видобути з пам’яті, мені кожного разу являлося слово peligro, що іспанською означає — небезпека.

Я вирішив, що перш ніж телефонувати до Міннесоти, мені потрібна одна річ.

Я полишив телефон на м’якій тахті, прошкандибав у спальню (вже з костуром; ми з ним будемо нерозлучні тепер аж до ночі) і взяв Ребу. Одного погляду в її сині очі вистачило, щоб згадати ім’я Пам, і серцебиття в мене стишилося. Сунувши мою ліпшу подружку —хай помахує рожевими ногами без кісток — собі під пахву кукси, я повернувся до Флоридської кімнати й знову сів. Реба плюхнулась мені на коліна, але я посадовив її збоку, лицем до призахідного сонця.

— Дивись на нього довго й осліпнеш, — сказав їй. — Авжеж, саме в цьому полягає весь сенс забави. Брюс Спрингстін [159] , 1973, чи близько до того, мучачо.

Реба не відповіла.

— Я мав би сидіти зараз нагорі й малювати, — повідомив я їй. — Створювати гаспидське мистецтво заради мистецтва.

Нуль відповіді. Широко розплющеними очима Реба промовляла всенькому світу, що їй нав’язали найгидкішого з усіх американців.

Я взяв бездротову слухавку й ткнув їй межи очі.

— Я зможу.

Реба не реагувала, хоча, схоже, здивувалася. Під нами мушлі продовжували свою піддрочувану вітром суперечку: Це ти, та ні, не я, а ні, таки ж ти.

Мені ж хотілося продовжувати дискусію з моєю Лялькою-Контролеркою-Люті. Натомість я набрав мій колишній домашній номер. Згадав його без проблем. Була надія, що потраплю на автовідповідач. Але почув засапаний голос хазяйки.

— Ой, Джоуні, слава Богу, ти передзвонила. Я запізнююсь, і боялася, що до чверті на четверту я не всти...

— Це не Джоуні, — сказав я і знову потягнув Ребу собі на коліна, навіть не усвідомлюючи цього. — Це Едгар. І ти мусиш відмінити свою зустріч у чверть на четверту. Нам треба дещо обговорити, і це важливо.

— Що трапилось?

— Зі мною? Нічого, я в порядку.

— Едгаре, ми не могли б побалакати пізніше? Мені треба зробити зачіску, а я запізнююсь. Я повернуся о шостій.

— Це стосується Тома Райлі.

У тій частини світу, де була Пам, запала тиша. Вона тривала секунд з десять. За ці секунди золота доріжка на воді, либонь, лиш трохи потемнішала. Елізабет Істлейк добре знала Емілі Дікінсон. Мені було цікаво, чи так само гарно вона знала Вейчела Ліндсея [160] ?

— Що там з Томом? — спитала врешті Пам. У її голосі прозвучала обережність, глибока обережність. Я був певен, що візит до перукарки вже вилетів їй з голови.

— Маю підстави вважати, що він задумав самогубство, — я притис слухавку до вуха плечем і почав гладити Ребі волосся. — Тобі про це щось відомо?

— Мені що... Що мені…— в її засапаному голосі звучало приголомшення. — 3 якого дива, заради Бога, я би мусила... — Вона почала оговтуватись, роз’ятрюючи в собі обурення. Схоже, це найкращий метод в таких ситуаціях. — Ти знічев’я дзвониш мені й хочеш, щоб я тобі розповіла, які у Тома Райлі в мозку крутяться думки? Я вважала, що тобі покращало, але маю підзору, ти...

— Єбля з ним мала б тобі додати трохи інтуїції, — я так сильно смикнув наверчене собі на руку помаранчеве волосся Реби, ніби хотів вирвати його з корінням. — Чи я помиляюся?

— Дурниці! — вона ледь не кричала. — Тобі потрібна допомога, Едгаре. Зателефонуй доктору Камену або попроси про допомогу в когось там, і негайно!

Лють, і подруга її — впевненість у тім, що зараз я почну забувати слова, раптом зникли. Я розслабив хватку на зачісці Реби.

— Охолонь, Пам. Йдеться не про тебе. І не про мене. Йдеться про Тома. Ти не помічала в нього ознак депресії? Могла ж.

Не відповіла. Але й слухавку не повісила. Я чув її дихання. Нарешті вона промовила:

— О’кей, о’кей, так. Я знаю звідки ти набрався цих думок. Від Малої Королеви Мелодрами, вірно? Гадаю, Ілса розповіла тобі також про Макса Стентона з Палм Дезерту. О Едгаре, ти ж її знаєш!

Тут моя лють знов нагадала про себе. Рука потягнулася до Реби і вхопила ляльку за м’який поперек. «Я зможу — сказав я собі. — Йдеться зовсім не про Ілсу. А Пам? Пам просто налякана, бо це впало на неї зненацька. Вона перелякана й сердита, але я зможу все зробити. Я мушу це зробити».