Байдуже, що якусь мить мені хотілося її вбити. А була б вона тут, у Флоридській кімнаті, поруч зі мною, я міг би й спробувати це зробити.

— Ілса мені нічого не розповідала.

— Досить дурниць, прощавай...

— Єдине, чого я не знаю — хто з них намовив тебе зробити собі татуювання на грудях. Трояндочку.

Вона схлипнула. Лиш один тихий схлип, але його було достатньо. Знову мить тиші. Тиша пульсувала, мов мовчазна згода. Відтак вона вибухнула.

— Ця курва! Вона її побачила і розповіла тобі. Тільки так ти міг дізнатися! Ну і що, це нічого на значить! Це не доводить нічого!

— Пам, ми не в суді, — сказав я.

Вона не відповіла, але я чув її дихання.

— Ілса мала підозри щодо того Макса, але вона зеленого поняття не має про Тома. Якщо сама їй щось скажеш, ти вдариш її просто в серце, — я помовчав. — А отже й мене.

Вона плакала.

— До сраки мені твоє серце. І сам ти мені до сраки. Краще було б, аби ти помер, ти знаєш це? Настирливий брехун, краще б ти здох.

Нарешті я сам не мав таких почуттів щодо неї. Дякувати Господу.

Доріжка на воді потемнішала до кольору розпеченої міді. Зараз почне вповзати помаранчевий тон.

— Що тобі відомо про душевний стан Тома?

— Нічого. І щоб ти знав, у мене нема з ним роману. Якщо я його й мала, він тривав лише три тижні. Все кінчено. Я дала йому ясно зрозуміти це, коли повернулася з Палм Дезерту. Причин багато, але головна полягає в тім, що він також... — раптом її знов накрило. — Це вона тобі розповіла. Мелінда, навіть якби знала, не сказала б тобі нічого.

І знагла злобно:

— Вона розуміє, через що я пройшла з тобою!

Просто дивно, як нецікаво мені було втягуватися в цю тему. Мене інтригувало інше.

— Що «він також»?

— Хто також? — заридала вона. — Господи, як я все це ненавиджу! Ці допити!

Ніби мені це подобалося.

— Том. Тисказала — головне, що він також... і зупинилася.

— Залежний від настроїв також. Торба з сюрпризами емоцій. Сьогодні піднесений, завтра пригнічений, післязавтра і те і се разом, особливо якщо він не приймає...

І враз замовкла.

— Якщо не приймає свої пігулки, — закінчив я замість неї.

— Авжеж, гаразд. Я йому не психіатр, — промовила вона і в її голосі звучало не жерстяне роздратування; я почув справжню гартовану сталь. Господи, жінка, на якій я був колись одружений, завжди вміла ставати жорсткою, коли того вимагала ситуація, але я гадав, що ця безкомпромісна сталь була новим явищем: викуваним у моєму інциденті. Мені подумалось, що Пам теж стала по своєму кульгавою.

— Я з тобою так наїлася тієї сраної психастенії, Едгаре. Тільки-но мені здалося, що нарешті натрапила на справжнього чоловіка, а воно виявилося поглинаючим пілюлі Магічним Оком [161] : «зараз відповісти не можу, спитай перегодом, коли я буду не такий знервований».

Вона сопла мені у вухо і я очікував наступного крику. Він надійшов. Вона кричала, як завжди. Деякі речі залишаються незмінними.

— Пішов ти на хуй, Едгаре, за те що обісрав мені такий чудовий день.

— Мені однаково, з ким ти спиш, — сказав я. — Ми розлучені. Я всього лиш хочу врятувати життя Тому Райлі.

Тут вона заверещала так голосно, що я відставив телефонну слухавку подалі.

— Я не ВІДПОВІДАЮ за його життя! Ми розпрощалися! Тобі від цього погано?

Потім трохи тихіше (але не дуже):

— Його зараз навіть нема в Сент-Полі. Він у круїзі з матір’ю і з отим голубим, своїм братом.

Раптом я зрозумів, чи мені просто здалося, що зрозумів. Почуття було таким, ніби я здійнявся вгору і побачив усе з висоти пташиного лету. Можливо тому, що сам був планував самогубство, нагадуючи собі весь час, що воно має виглядати нещасним випадком. Не заради страховки, а заради того, щоб мої дочки не понесли на собі крізь все життя стигматів загального осуду...

І тут в мене з’явився аргумент, а може, й ні?

— Скажи йому, що ти знаєш. Коли він повернеться, скажи йому, що ти знаєш, що він планує самогубство.

— Чому він мусить мені повірити?

— Тому що він його планує. Тому що ти його знаєш. Тому що він душевно хворий і, можливо, ходить і думає, ніби в нього на спині наліплено оголошення ПЛАНУЄТЬСЯ САМОГУБСТВО. Скажи йому, що ти знаєш, що він кинув приймати антидепресанти. Ти ж це знаєш, так? Це ж факт.

— Так. Але раніше ніякого сенсу не було від моїх нагадувань йому, щоб не забував приймати.