Я сів на хиткий стільчик навпроти канапи й тупо уставився на Камена. Він являв собою проблему. А Кеті Грін ще більшу.

Камен нахилився до мене... хоча з його обсягами подолав лише кілька дюймів.

— Ти мусиш зачекати, — сказав він. Я блимнув очима.

Він кивнув.

— Ти здивований. Так. Але я не католик, я взагалі не християнин, і широко дивлюся на самогубство. Втім, я вірю у відповідальність. Я знаю, що ти теж дотримуєшся цієї віри, тож і кажу: якщо ти вб’єш себе тепер... чи навіть через півроку... твоя жінка й доньки про все здогадаються. Не має значення, як хитро ти все організуєш, вони все одно здогадаються.

— Я не збираюся... Він підніс руку.

— І в компанії, де застраховане твоє життя — я певен, на дуже велику суму, — теж здогадаються. Можливо, вони цього й не зуміють довести... але намагатимуться з усіх сил. Від них поширяться поговори, які боляче вразять твоїх дочок, хай якими б вони тобі здавалися непробивними для такої неслави.

Так, Мелінда непробивна. Але зовсім інша історія — Ілса. Коли Мелінда на неї злостилася, вона обзивала Іллі недорозвинутою, але я знав, що це дурниці. Просто Ілса тендітна.

— А кінець кінцем, страхувальники можуть і довести. — Камен здвигнув своїми велетенськими плечима. — Наскільки тоді збільшиться податок на спадщину я можу лише здогадуватися, але певен, що це вирве з твого спадку чималий шматок.

Я не думав про гроші. Я думав про бригаду страхових слідчих, які обнюхуватимуть усе навкруги. І раптом почав сміятися.

Камен сидів, поклавши свої коричневі руки собі на коліна, завбільшки як пороги, дивлячись на мене з легкою усмішкою типу бачили ми й не таке. Хоча на його обличчі ніщо не могло виглядати легким. Він зачекав допоки вщухне мій сміх, а потім спитав, що тут забавного.

— Ви переконуєте мене, що я занадто багатий, щоб мені себе вбивати.

— Я переконую тебе, Едгаре, тільки в тім, що варто зачекати, не варто цього робити тепер. Також я хочу зробити пропозицію, яка суперечить моєму практичному досвіду. Проте в твоєму випадку я маю сильне чуття — це та сама інтуїція, що під казала мені подарувати тобі ляльку, Я пропоную тобі спробувати географічну терапію.

— Перепрошую?

— Це форма реабілітації, яку зазвичай застосовують алкоголіки в останній стадії. Вони сподіваються, що зміна місця мешкання дозволить їм взяти новий старт. Оберне все на початок.

У мені щось відгукнулося. Не можу сказати, що то була надія, але якесь почуття майнуло.

— Це інколи діє, — продовжив Камен. — Ветерани з «Анонімних алкоголіків [24] », що мають відповіді геть на все у світі — це їх прокляття і їх благословення, хоч мало хто з них самі це усвідомлюють — люблять казати: «Посадови в літак п’янчугу в Бостоні, а в Сіетлі з літака вийде той самий п’янчуга».

— То де ж виходити мені? — спитав я.

— Зараз ти зійшов на станції у передмісті Сент-Пола. Я пропоную тобі вибрати собі якесь інше місце, подалі звідси, й вирушити туди. У тебе унікальні можливості, зважаючи на фінансову ситуацію й громадянський стан.

— Як надовго?

— Щонайменше на рік. — Погляд його був незбагненним. Саме обличчя в нього було створене для такого виразу; аби це обличчя побачив вирізьбленим на гробниці фараона Тутанхамона Говард Картер [25] , я певен, навіть він був би приголомшений. — А якщо ти, Едгаре, учиниш щось із собою через рік, то, заради Бога, — ні, заради щастя твоїх дочок, — хай воно виглядатиме пристойно.

— Він уже майже провалився й зник посеред старої канапи, та ось тепер почав виборсуватися з її глибин. Я зробив крок до нього, аби допомогти, але він відмахнувся. Нарешті Камен став на рівні, задихаючись більше звичайного, і взяв свою валізку. З висоти власних шести з половиною футів він уважно подивився вниз на мене своїми вибалушеними очима з жовтуватими білками за товстими лінзами, що робили його очі ще більшими.

— Едгаре, чи є щось, що приносить тобі задоволення?

Я сковзнув по поверхні його запитання (тільки на цьому неглибокому рівні я відчував себе в безпеці) і відпрвів:

— Колись я малював.

Насправді я ставився до того заняття трохи серйозніше, ніж просто до малювання, але то було так давно. Відтоді я цілком віддавався іншим справам. Шлюбові, кар’єрі. Обидві ці справи згасають, чи й уже згасли.

— Коли?

— У дитинстві.

Я гадав, чи варто розповідати йому, як я колись мріяв про художню освіту — навіть назбирав грошей і купив альбом репродукцій, — а потім покинув цю думку. За останні тридцять років мій внесок у світ мистецтва складався із закарлючок, які я креслив під час телефонних розмов, а останню книжку з картинками я купив, мабуть, років десять тому, вона лежала на журнальному столику, щоб дивувати знайомих.

— А відтоді?

Я подумав, чи не збрехати — не хотілося виглядати абсолютно зацикленим на роботі ішаком, — проте схилився до правди. Однорукий мусить намагатися говорити правду завжди, де це можливо. Це не Ваєрмен так каже, це я так кажу.

— Ні.

— Займися цим знову, — порадив Камен. — Тобі знадобляться загороди.

— Загороди? — перепитав я здивовано.

— Так, Едгаре. — Він виглядав здивованим і трохи розчарованим моєю неспроможністю второпати зовсім просту думку. — Огорожі проти ночі.