Моніка поглянула на мене очима, в яких застигло більше, ніж горе, і більше, ніж шок. То були очі, сповнені божевілля. Я добре знав, як воно виглядає. Сам часто бачив його у власному дзеркалі.

— Ви обіцяєте? Присягаєтеся? Чесно? Ім’ям вашої матері?

— Чесно, присягаюся, материним ім’ям. Біжи.

Вона пішла за своєю матір’ю, кинувши останній погляд через плече, а коли вже піднімалася східцями їхнього будинку, видала останній розпачливий схлип. Тримаючись за бампер «гамера», я присів біля Гендальфа, як завжди, страдницьки завалюючись на лівий бік і намагаючись не вивертати праве коліно більш, ніж потрібно. І теж неголосно застогнав від болю, водночас гадаючи, чи зможу потім піднятися без допомоги. Марно її було б очікувати від місіс Фіверо; вона на негнучких, широко розставлених ногах стояла на лівому узбіччі, в пояснім уклоні, немов перед членом королівської родини, і блювала в кювет. При цім руку з цигаркою тримала навідліт.

Я перевів свою увагу на Гендальфа. Його вдарило ззаду. Розтрощило хребет. З-поміж зламаних задніх лап сочилося лайно з кров’ю. Він звів очі на мене і я прочитав у них жахливий вираз надії. Він вивалив язика й лизнув мені ліве зап’ястя. Його язик був сухим, як килим, але холодним. Гендальф мав померти, хоча, можливо, не так швидко. Моніка скоро могла знову повернутися, і я не хотів, щоб він залишався тоді ще живим і їй отак лизнув руку.

Я усвідомив, що мушу зробити. Ніхто не побачить, як я це зроблю. Моніка з матір’ю були в хаті. Місіс Фіверо так і стояла до мене спиною. Якщо навіть хтось на цьому відтинку вулиці виглядав з вікна чи дивився зі свого двору, вони не могли бачити, як я сиджу біля собаки за «гамером», навпочіпки, з незграбно вивернутою правою ногою. В мене було лише кілька хвилин, і якби я передумав, шанс було б утрачено.

Тож я обхопив руками Гендальфову спину і вмить опинився на будівельному майданчику на Саттон-авеню, де «Фрімантл компані» проводила підготовчі роботи перед зведенням сорока-поверхового банку. Сиджу в своєму пікапі. По радіо Реба Мак-Інтайр волає «Фенсі». Раптом усвідомлюю, що кран гуркотить якось задуже близько, хоча я не чув жодного попереджувального «біп-біп», і, кинувши погляд праворуч, бачу, що частина світу, яка мала б виднітися за тим вікном, — щезла. Світ з того боку перетворився на жовтизну. В ній спливають чорні літери LINK-BELT. Вони напухають. Я вивертаю кермо свого «доджа» ліворуч, до упора, розуміючи, що вже спізнився. Починається верещання зіжмакуваного металу, в ньому тоне звук радіо, а внутрішній простір кабіни збігається справа наліво, його пожирає кран, він краде мій простір, і пікап перекидається. Я смикаю дверцята, даремно. Треба було робити це зразу, але все трапилося так миттєво. Лобове скло перетворюється на помережане мільйоном тріщинок замерзле молоко, і світ переді мною теж щезає. Та тут знов, обертаючись навкруг якоїсь вісі, вигулькує будівельний майданчик, це вивалилося лобове скло. Вивалилося? Напнувшись горбом посередині, воно відлетіло геть, мов гральна карта, а я вперся в клаксон обома ліктями, моя права рука востаннє робить якусь справу. Я майже не чую сигналу свого пікапа за ревінням кранового двигуна. LINK-BELT так само сунеться мені в праві дверцята, на пасажирське сидіння, пластикова панель переді мною розколюється на тектонічні друзки. Навкруг мене літає всіляке лайно з бардачка, радіо замовкає, джерґочуть коробка з моїм сніданком і планшет, він тут уже, цей LINK-BELT. LINK-BELT нависає наді мною, висолопивши язика, я можу вже лизнути його дефіс. Я лементую, бо вже почався тиск. Спочатку мені притискає до боку праву руку, потім її плющить, потім розчахує. Кров хлюпає мені на коліна, мов гаряча вода з відра, і я чую якийсь тріск. Певне, це ламаються мої ребра. Звук — як курячі кісточки під чоботом.

Я притискав до себе Гендальфа й думав: «Візьми друга, сідай на друга, сядь, блядь, на ПРИЯТЕЛЯ, ти, йобана курво!»

І ось я сиджу на товариші, сиджу на тому йобаному приятелі вдома, але дім не відчувається, домом, і всі годинники Європи дзвонять у моїй тріснутій голові, і я неспроможний пригадати ім’я ляльки, яку подарував мені доктор Камен, у голову мені лізуть тільки хлопчачі імена: Рендел, Рассел, Рудольф, Рівер-факін-Фенікс. Я наказую їй забиратися геть, коли вона приносить мені фрукти і той козячий сир, я кажу їй, що мені потрібно якихось п’ять хвилин. Я кажу їй, що я зможу, це фраза, яку дав мені доктор Камен, це вихід, це біп-біп-біп, що застерігає тебе, Паммі, бо Едгар насувається. Та замість полишити мене самого, вона бере з таці серветку і починає витирати піт з мого чола, і коли вона це робить, я хапаю її за горло, тому що в ту мить мені здається, що це вона винна в тому, що я не можу згадати імені ляльки, вона винна у всьому, включно з LINK-BELT. Я хапаю її здоровою лівою рукою. Впродовж кількох секунд я хочу її вбити, і хтозна, можливо дійсно намагаюся це зробити. Хтозна, але тепер я напевне знаю, що краще б мені було пам’ятати всі аварії в цілому світі, ніж вираз її очей в ті секунди, коли її шию стискали мої пальці. Потім я пригадав: «Воно було ЧЕРВОНИМ», і відпустив її.

Я притискав Гендальфа до грудей, як колись притискав своїх маленьких доньок, і думав: «Я зможу. Я зможу. Я зможу». Я відчував, як кров Гендальфа просочується крізь мої штани, мов гаряча вода, і думав: «Давай же, ти, журливий довбень, вилізай зі свого "доджа"».

Я тримав Гендальфа й думав, як воно, бути розчавлюваним живцем, коли кабіна твого пікапа виїдає все повітря навкруг тебе і віддих полишає твоє тіло, і кров бризкає з твого носа, і ті ляскотливі звуки відлітаючої притомності, ті кістки, що тріскаються у твоїм власнім тілі: твої ребра, твоя рука, твоя кукса, твоя нога, твоя щелепа, твій задовбаний череп.

Я тримав собаку Моніки у стані жалюгідного тріумфу й згадував: «Воно було ЧЕРВОНИМ».

На мить я опинився посеред простреленої тим червоним темряви; тоді я розплющив очі. Я притискав Гендальфа до своїх грудей лівою рукою, його очі дивилися вгору, мені в обличчя...

Ні, повз нього. І повз небо.

— Містер Фрімантл? — це був Джон Гастингс, старий, що жив за два двори від Голдстайнів. У твідовому картузі й светрі без рукавів він вийшов, ніби на прогулянку шотландськими болотами. Загальний імідж псувало тільки його злякане обличчя. — Едгаре? Ви можете його відпустити. Собака вже мертвий.

— Так, — погодився я, послаблюючи тиск. — А ви не допоможете мені підвестися?

— Я не певен, що зможу, — сказав Джон. — Я швидше впущу нас обох.

— Тоді підіть і погляньте, як там Голдстайни, — сказав я.

— Це її пес, — сказав він. — Я сподівався... — Він похитав головою.

— Так, пес її, — погодився я. — І мені не хочеться, щоб вона вийшла сюди і побачила його таким.

— Так, звичайно, але...

— Я допоможу йому, — сказала місіс Фіверо. Їй трохи по кращало і цигарка полетіла в канаву. Вона потягнулася до моєї правої пахви і враз зашарілася. — Я не зроблю вам боляче?

Так то воно так, але залишатися мені в цій сидячій позі болючіше. Тому я відповів їй, що ні. Джон вже підходив до ґанку Голдстайнів, коли я вхопився за бампер «гамера». Разом ми спромоглися поставити мене на ноги.

— Гадаю, у вас нема нічого, чим би можна було накрити собаку?

— В мене на задньому сидінні лежить старий плед.

— Добре. Чудово.

Вона вже рушила до задніх дверей — зважаючи на розмір «гамера», то буде довга подорож, але зупинилася.

— Слава Богу, він помер раніше, ніж дівчинка повернулася.