— Ну, так як же ти довідався, що він збирається себе вбити? — спитала вона. — Я хочу знати і, заради Бога, скажи мені, поки я не повісила слухавку. Я свою частину справи зробила і ти тепер мусиш мені розказати.

Ось воно, питання, якого вона раніше не ставила, бо фіксувалася перш за все на тім, звідки я взнав про її з Томом стосунки. Авжеж, не тільки Ваєрмен був знавцем примовок, мій батько теж їх знав чимало. Одна була така: коли брехня не діє, спробуй правду.

— Після аварії я почав малювати, — почав я. — Ти знаєш це.

— Ну і що?

Я розповів їй про той малюнок, на якому зобразив її, Тома Райлі і Макса з Палм Дезерту. Розказав про знайдені в Інтернеті історії про феномен фантомних кінцівок. І про те, як побачив Тома Райлі на верхньому майданчику сходів до моєї, як я її тепер називав, студії лише в піжамних штанях, без одного ока, із загуслою кров’ю в очниці.

Коли я закінчив, зависла довга тиша. Я не порушував її. Нарешті вона заговорила, тепер новим, обережним голосом.

— Ти насправді у це все віриш, Едгаре... у щось таке?

— Ваєрмен, тутешній мій сусіда... — Я зупинився, роз’ятрюючись наперекір самому собі. Не тому, що не мав слів. Чи не зовсім тому. Невже я був зібрався розповідати їй про те, що мій тутешній сусіда оказіональний телепат, і він мені вірить?

— Так що там твій сусіда, Едгаре? — Голос в неї звучав м’яко й спокійно. Я навчився розпізнавати це звучання за місяць після моєї катастрофи. Це був голос — Едгар-зслизнув-на-ку-ку.

— Нічого, — відповів я. — Не має значення.

— Тобі треба подзвонити доктору Камену і розповісти йому про свої нові ідеї, — сказала вона. — Про те, що ти тепер медіум. Не пиши йому мейл, а зателефонуй, будь ласка.

— Добре, Пам. — Я почувався дуже втомленим. Не кажучи вже про знервованість і злість.

— Добре, що?

— Я тебе добре чую. Голосно і ясно. Ніяких непорозумінь. Викинь усе це к-бісу собі з голови. Я хотів тільки врятувати Тома Райлі.

Отже, вона не мала відповіді. І раціонального пояснення, звідки я взнав про Тома, також. На цьому ми й зупинились. Коли я вимкнув телефон, у мене майнула думка: «Жодна з добрих справ не обходиться без покарання».

Можливо, й вона подумала те саме.

Я почувався злим і розгубленим. У таку сиру, мрячну погоду на це не було ради. Спробував писати фарбами, але не зміг. Зійшов униз, узяв альбом для етюдів, та спромігся тільки на закарлючки на кшталт тих, що рисував в минулому житті під час телефонних розмов: карикатурну каліч з великими вухами. Я вже зібрався з огидою пожбурити альбом подалі, аж тут задзвонив телефон. Виявилося, Ваєрмен.

— Ти прийдеш сьогодні після полудня?

— Авжеж.

— Та я був подумав, що, може, через дощ...

— Я планував доповзти машиною. Я все’дно нічим тут не зайнятий.

— Гаразд. Тільки поетичних читань не буде. Вона в притьмареному стані.

— Погано їй?

— Не гірше, ніж бувало. Розфокусована. Незграбна. Хитається. — Він важко віддихнув, ніби вітром повіяло в телефоні. — Слухай, Едгаре, мені неприємно про це питати, але чи не можу я залишити її на тебе на якийсь час? На сорок п’ять хвилин щонайбільше. У Баумгартенів щось там із сауною — чортів обігрівач — і хлопець, котрий приїде його налагодити, мусить показати мені де там вирубний перемикач чи щось таке. І треба ж, звичайно, підписати папірець про виконання ним роботи.

— Без проблем.

— Типросто принц. Я б тебе поцілував, аби не оті твої нагноєні губи.

— Іди ти на хер, Ваєрмене.

— Авжеж, усі в мене закохані, це моє прокляття.

— Мені дзвонила Пам. Вона побалакала з тим моїм другом, з Томом Райлі. — Зважаючи на те, що трапилося між ними, дивно було називати Тома другом, але до біса це. — Здається, вона зіпсувала йому всі плани на самогубство.

— Дуже добре. Але чому тоді в твоєму голосі свинцева туга?

— Вона хотіла, щоб я їй розповів, як я про це дізнався.

— Не як ти дізнався про їхні шури-мури, а саме про...

— Як я діагностував його суїцидальну депресію на відстані півтори тисячі миль.

— Ага! І що ти їй сказав?

— Не маючи поряд із собою гарного адвоката, я змушений був принизитися до правди.

— І вона вирішила, що ти un poco loco [195] .

— Ні, Ваєрмене, вона вирішила, що я muy loco [196] .

— А яка різниця?