Вона мислить — ЖМУРНО, а правильне слово ЖУРНО. Це таке відчуття, коли садовлять на стилет.

Вона мислить — Аби ж то я могла зупинити цей біль. Аби я могла його випісяти. Я плачу і прошу прошу прошу когось сказати те, що я не можу вимовити сама. Няня не може помочи. Коли я кажу «Колір!», вона лапає себе за лице й каже: «Завжди таке було, завжди таке буде». Великі дівчатка теж не помагають. Я так гніваюся на них, чому ви мене не слухаєте, ви великі ЗЛЮКИ! Аж ось одного дня приходять близнючки, Тесі й Ло-Ло. Вони по-особливому балакають між собою, по-особливому слухають мене. Спершу вони мене не розуміють, а тільки потім. Тесі приносить мені папір. Ло-Ло приносить мені олівець і я вимовляю «ові-лець!», і вони від цього полохають у донолі.

Вона мислить — Я МАЙЖЕ МОЖУ ВИМОВИТИ СЛОВО «ОЛІВЕЦЬ»!

Вона мислить — Я можу створити світ на папері. Я можу намалювати значення слів. Я бачу дерево, я створюю дерево. Я бачу пташку, я створюю пташку. Це приємно, як пити воду зі склянки.

Вона маленька дівчинка з забинтованою головою, в рожевому домашньому халатику, вона сидить біля вікна в кабінеті свого батька. Її лялька Новін лежить поряд на підлозі. В неї є дощечка, а на дощечці аркуш паперу. Їй щойно вдалося нарисувати пазуристу лапу, яка дуже схожа на суху гілку сосни за вікном.

Вона мислить — Мені потрібно ще паперу, будь ласка.

Вона мислить — Я ЕЛІЗАБЕТ.

Це ніби знову повернути собі язика після того, як гадалося, що він закляк навіки. І навіть більше того. Краще того. Це її дарунок самій собі — ЕЛІЗАБЕТ. Навіть з тими першими навдивовижу зухвалими малюнками вона напевне зрозуміла, що саме відбувається. І захотіла ще більшого.

Її хист був голодним. Такими є всі найкращі — тай найгірші — обдаровання.

У перший полудень Нового року я прокинувся після короткого, проте освіжаючого сну, з думкою про особливу мушлю — помаранчеву з білими цяточками. Не знаю, чи вона мені просто наснилася, але мені захотілося таку мати. Я був готовий розпочати експерименти з фарбами і гадав, що таку помаранчеву мушлю було б доречно втулити до якогось із заходів сонця на Мексиканські Затоці.

Я пішов уздовж пляжу в південному напрямку в компанії своєї власної тіні й пари десятків крихітних пташок — Ілса прозвала їх цвіріньками, — котрі безупинно пурхали біля води, шукаючи собі поживи. Подалі від берега в повітрі крейсували пелікани, час від часу вони складали крила і каменями падали у воду. Я забув про вправи того пополудня, не прислухався до болю в стегні і не рахував своїх кроків. Авжеж, я не думав ні про що; мої думки ширяли, як ті пелікани, що вдивляються у пошуках поживи в caldo largo [101] попід собою. Відтак, врешті помітивши мушлю, якої прагнув, я озирнувся і здивувався, якою маленькою виглядає звідси Велика Ружа.

Я стояв, підкидаючи в руці помаранчеву мушлю, і раптом відчув у стегні пульсацію битого скла. Почавшись угорі, вона розповзлася вниз по всій нозі. Проте сліди, що залишилися там, де я пройшов від дому, були чіткими, зовсім без заволочінь. Тоді я й зрозумів, що панькався сам із собою — то злегка, то занадто. То все ота моя дурна Гра в Числа. Сьогодні я зовсім забув про те, що кожні п’ять хвилин мушу робити собі міні-медогляд. Я просто... вийшов прогулятися. Як будь-яка нормальна людина.

Відтак я постав перед вибором. На зворотнім шляху я можу панькатися із собою, зупиняючись щохвилини, аби зробити пару вправ від Кеті Грін, котрі, крім пекельного болю, не давали мені ніякої видимої користі, або можу собі просто йти. Як будь-яка інша нормальна здорова людина.

Я вирішив просто йти. Але перш ніж рушив, озирнувся через плече і трохи далі в південному напрямку побачив смугастий пляжний стілець. Поряд з ним стояв столик, а над нимпарасоля, така ж само смугаста. Там сидів чоловік. Те, що від Великої Ружі здавалося цяткою, тепер набуло вигляду високого, кремезного чоловіка в джинсах і білій сорочці з закоченими До ліктів рукавами. У нього було довге, розвіяне бризом волосся. Я не міг розгледіти рис його обличчя; ми все ще були далеко один від одного. Він побачив, що я дивлюся, й махнув мені. Я махнув йому навзаєм, відтак повернувся й поплентався додому по моїх власних слідах. То було моє перше побачення з Ваєрменом.

Останньою думкою перед сном мені майнуло, що на другий день Нового року я, певне, так кульгатиму, що навряд чи взагалі зможу ходити. Приємно було з’ясувати, що сталося зовсім не так; схоже, гаряча ванна зняла залишки заціпеніння.

Тож наступного ранку я знову рушив на прогулянку. Без цілі; без новорічних настановлень; без Гри в Числа. Просто гуляє собі дядько пляжем, іноді наближаючись до тихого плескоту прибою, а пташки-цвіріньки пурхають угору плямистою хмарою. Де-не-де я підбирав мушлю і клав її собі до кишені (за тиждень я носитиму з собою пластиковий пакет для знайдених скарбів). Коли я наблизився достатньо, щоб детальніше розгледіти кремезного чоловіка — сьогодні він був у синій сорочці і штанах хакі, схоже, що босий, — я знову розвернувся й пішов до Великої Ружі. Але перед тим махнув йому й отримав помах у відповідь.

Так почалися мої справжні Великі Пляжні Прогулянки. Кожного пополудня вони трохи довшали, і кожного разу я бачив кремезного чоловіка на смугастому пляжному стільці трохи детальніше. Я зрозумів, що, очевидно, він має свій режим; уранці він з’являвся зі старою леді, штовхаючи її візок по дерев’яному хіднику, якого я раніше не міг розгледіти від Великої Ружі. Після обіду він виходив сам. Він ніколи не знімав сорочки, але його руки й обличчя були чорними, як старі меблі в традиційному помешканні. Біля нього на столику стояв високий бокал і глечик, в якому могли бути крижана вода, лимонад або джин з тоніком. Він завжди махав мені рукою; я завжди відповідав йому тим самим жестом.