Аж тут я зрозумів, чому його повели на рентген, замість томографії. Куля і зараз сиділа в нього у голові.

— Ваєрмене, чи можу я дещо в тебе спитати?

— Давай.

— Чи зорові нерви в людини... ну, я не знаю як сказати... розташовані у голові навиворіт?

— Так воно і є.

— Так ось чому в тебе ліве око вилуплене. Це як... — якусь мить я не міг ухопити підходящого слова і стиснув кулаки, аж раптом воно знайшлося, — це як контртравма.

— Мабуть, що так, авжеж. Я вистрелив собі у праву скроню моєї дурної голови, а спаплюжив собі ліве око. Рану я заліпив пластиром. І випив аспірину.

Я розреготався. Неможливо було втриматися. Ваєрмен теж усміхався й кивав.

— Відтак ліг, намагаючись заснути. З тим самим успіхом я міг намагатися заснути в оточенні духового оркестру. Я не спав чотири доби. Здавалося, я більше ніколи не зможу заснути. Мій мозок мчав зі швидкістю чотири тисячі миль на годину. Кокаїн порівняно з цим — дитячий ксанакс [216] . Я навіть не міг спокійно лежати довго. Витримаю двадцять хвилин, підхоплюся і поставлю платівку з марьячі [217] . Якось о пів на шосту ранку я стрибнув на велотренажер — уперше сів на нього після загибелі Хулії й Есмеральди — півгодини я крутив педалі, потім прийняв душ і пішов на роботу.

Наступні три дні я був птахом, був літаком, я був Суперадвокатом. Колеги спершу переживали за мене, потім почали за мене боятися, а відтак почали боятися за себе — моя non-sequiturs [218] лякала, а також поглибилася моя тенденція переходити одночасно на калічну іспанську і на таку французьку, якою розмовляє Пепе Ле П’ю, той скунс з диснеївського мультику — втім, тоді я встигав чудово обробляти гори документів, і дуже мало з них поверталися на фірму. Я перевіряв. Партнери в сусідніх кабінетах і адвокати на передовій сукупно сповідували віру в те, що в мене нервовий розлад, і в якомусь сенсі вони мали рацію. То був органічний нервовий розлад. Дехто безуспішно намагався відправити мене додому. Дайон Кінлі, один з моїх тамтешніх близьких друзів, тільки й робив, що умовляв мене, щоб я погодився піти з ним до лікаря. Знаєш, що я йому сказав?

Я похитав головою.

— «Ховай гроші в урожай, бо поміщик забирай». Це я пам’ятаю абсолютно точно! І пішов геть. Правда, йшов я, ледь не підстрибуючи. Повільно ходити Ваєрмену було важко. Я пропрацював ще дві ночі поспіль. На третю, попри мої протести, мене вигнав з офісу сторож. Я встиг повідомити йому, що пеніс має мільйон капілярів, але ні грану сором’язливості. Обізвав його «денді в холодцю» і розповів, що його батько його ненавидів. — Ваєрмен нахилився над своєю текою, ненадовго замислившись. — Гадаю, про його батька йому дійшло. Авжеж, точно дійшло. — Він торкнувся рубця в себе на скроні. — Чудернацьке радіо, аміго. Чудернацьке радіо.

— Наступного дня мене викликали до Джека Файнгама, великого магараджі в нашому королівстві. Мені було наказано піти у відпустку. Не запропоновано, а саме наказано. Джек висловив думку, що я повернувся на роботу занадто рано після втрат у моїй родині. Я відповів йому, що це все дурня. У мене в родині не було ніяких втрат. — Спробуй-но скажи, ніби мої дочка і жінка поїли гнилого яблука, — заявив я йому. — Ану скажи це, ти, сивий синдик, і станеш смертним, поїденим жуками. Отут-то в нього з очей і носа й почали лізти ті таргани. А парочка вилізла з-під язика на нижню губу, залишивши білий пінявий слід.

— Я закричав. І кинувся на нього. Якби не кнопка сигналізації в нього на столі — я навіть не підозрював, що в цього дряхлого параноїка вона там є, — я його майже напевне убив би. А ще він на диво швидко вмів бігати. Едгаре, як він нарізав кола по кабінету! Либонь, допомогли довгі роки занять тенісом і гольфом. — На хвилину Ваєрмен поринув у думки. — А втім, на моєму боці були молодість і оскаженіння. Тільки-но я вловив його, аж тут до кабінету ввірвався спецзагін. Півдесятку юристів ледве вдалося відтягти мене від нього, я навпіл розірвав на ньому костюм «Пол Стюарт» [219] . Прямо по спині. — Він повільно хитнув головою вгору і вниз. — Аби ти тільки чув верещання того hijo de puta [220] . А почув би ти тоді мене. Хоча тобі неважко уявити всю ту божевільну гидоту, включно з інсинуаціями — а я кричав на всю силу голосу — про його звичку вдягати дамську білизну. Гадаю, як і з батьком сторожа, це також могло бути правдою. Забавно, чи не так? Ну, божевільний я був, чи ні, відповідальний за свої дії, чи там як, але на цьому моя кар’єра у «Лайногам, Дупінг і Сраллен» закінчилася.

— Мені так жаль, — промимрив я.

— De nada [221] , все на краще, — промовив він діловим тоном. — Коли адвокати силоміць витягли мене з кабінету — там все було розтрощено — я спікся. Найграндіозніший з епілептичних припадків. Якби не нагодився юрисконсульт з медичною підготовкою, я, мабуть, помер би прямо там. Та ще ж ті три доби без сну. Ох, як мені хотілося заснути. Отже...

Він розкрив теку і дістав звідти три рентгенівських знімка. Якість в них була набагато гіршою за кортикальні зрізи, які роблять на томографі, але, оскільки, завдяки власному досвіду, я був поінформованим дилетантом, то міг скласти якесь уявлення про те, що бачу.

— Ось вона, Едгаре, та річ, що її, як вважає чимало люду, не існує: мозок юриста. А в тебе такі фотки є?

— Ну, на файний альбомчик вистачить...

Він розплився у посмішці.

— Кому потрібен такий фотоальбом. Ти бачиш кулю?

— Так. Ти, мабуть, тримав пістолета... — Я підняв руку, націливши палець донизу під доволі стрімким кутом.

— Приблизно так. А ще там могла бути часткова осічка. Заряду вистачило тільки, щоб всадити кулю в череп і відхилити її ще крутіше донизу. А там вона зарилася мені в мозок і залягла. Але до того вона утворила... ну, як це сказати...