Я зробив собі сандвіч з копченої ковбаси й сиру (три місяці на острові, а мені ще не набридла ця ковбаса), потім піднявся нагору. Подивився на картини «Корабель і дівчина», котрі насправді були картинами «Ілса і Корабель». Згадав, як Ваєрмен питав мене, що я зараз малюю. Згадав про довгу промову, яку залишила на моєму автовідповідачі Елізабет. Неспокій у її голосі. Вона казала, щоб я берігся.

Раптом я прийняв рішення і рушив вниз якомога швидше, аби лиш не впасти.

Я не тримав, як Ваєрмен, розпухлого портмоне завжди при собі; як правило, у кишені в мене лежала кредитна картка, автомобільні права й невеличка пачка грошей, цього вистачало. Портмоне лежало у вітальні, замкнуте в шухляді столу. Я його витяг, погортав бізнес-картки і знайшов ту, на якій випуклими золотими літерами було надруковано ГАЛЕРЕЯ СКОТО. Як я й очікував, там вже нікого не було і я почув у телефоні запис. Діждавшись закінчення арії Даріо Наннуцці й сигнального гудка, я заговорив:

— Вітаю, містер Наннуцці, це Едгар Фрімантл з острова Дума. Я той... — тут я зробив паузу, мало не сказавши хлопець, та вчасно зрозумів, що я для нього інший тип. — Я той художник, що робить заходи сонця, вставляючи до них великі мушлі й рослини та інші речі. Ви казали про можливу виставку моїх робіт. Якщо ви не втратили зацікавленості, передзвоніть мені, будь ласка.

Продиктувавши свій номер і повісивши слухавку, я відчув полегшення. Відчув, що врешті-решт я таки на щось зважився.

Дістав з холодильника пиво й ввімкнув телевізор, сподіваючись натрапити перед сном на якийсь достойний перегляду фільм. Мушлі під будинком звучали приємно, заколисливо, сьогодні вони теревенили культурно, упівголоса.

Їх перекрив голос чоловіка, що стояв в щільному оточенні мікрофонів. На 6-му каналі зіркою сьогодні був призначений судом захисник Цукерки Брауна. Приблизно в той самий час, коли Ваєрмену просвічували голову, він давав свою прес-конференцію, на відеозапис якої я зараз натрапив. Адвокатові було на вигляд близько п’ятдесяти, волосся мав зав’язане на потилиці у хвостик на кшталт англійської баристерської перуки, але в ньому не було ніякого автоматизму. Він виглядав заангажованим.

Розповідав репортерам, що його клієнт психічно хворий і мусить бути визнаним невинним на підставі неосудності.

Він повідав, що містер Браун давній наркоман, звиклий до порно сексуально нестриманий тип і шизофренік. Він поки що не розводився про його палку любов до морозива і збірок хітів типу «Ось це я називаю справжньою музикою» [228] , але ж список присяжних поки що не сформовано. Окрім мікрофонів 6-го каналу, я побачив там логотипи NBC, CBS, ABC, Fox та CNN. Тіна Гарібальді не змогла б прикувати до себе такої уваги, якби перемогла у конкурсі на грамотність серед школярів чи в науковій олімпіаді, навіть якби врятувала домашнього собаку з розбурханої річки, але варто було її зґвалтувати і вбити, як вона стала національною знаменитістю. Дівчинко. Всі тепер знають, що твій вбивця сховав твої трусики у себе в шухлядці.

— Насправді ним керували його згубні звички, — казав адвокат. — Мати й обидва його вітчими були наркоманами. Дитинство в нього було жахливим, його систематично били, з нього сексуально знущалися. Він лежав у закладах для психічно хворих. У нього душевна дружина, але вона розумово нерозвинена. Інакше б він не шукав чогось на вулиці.

Він обернувся до камер.

— Це злочин не Джорджа Брауна, це злочин Сарасоти. Я всім своїм серцем співчуваю Гарібальді, я ридаю по Гарібальді. — Тут він підняв своє без сліду сліз лице до камер, ніби намагаючись це якось довести. — Але навіть якщо Джорджа Брауна позбавити життя у Старку [229] , це не поверне назад Тіну Гарібальді, не полагодить дефектну систему, яка погнала цього дефектного чоловіка на вулицю без нагляду. Отака моя заява, дякую вам за увагу, а зараз, прошу мене вибачити...

Він пішов геть, ігноруючи викрики й запитання, і все було б нічого — принаймні все могло піти інакше — аби я вимкнув телевізор чи одразу перемкнувся на інший канал. Але я цього не зробив. І побачив ведучого, котрий в студії 6-го каналу сказав:

— Роял Бонньєр, бойовий юрист, котрий виграв півдюжини, як вважалося, безвиграшних справ публічного розголосу, заявив, що він доклав би всіх зусиль до вилучення зі справи відеозапису, зробленого камерами спостереження торгівельного центру.

І знову почалося те прокляття. Дитина з рюкзаком за плечима йде справа наліво. Від пандусу з’являється Браун і бере її за зап’ястя. Вона дивиться вгору на нього і видно щось питає. І тут така сверблячка охопила мені відсутню руку, ніби там згори вниз комашилися бджоли.

Я скрикнув — від здивування й муки — і впав на підлогу, збивши долі на килим і дистанційний пульт, і тарелю з сандвічем. Я дряпав собі кінцівку, якої не існувало. Чи ту, до якої я не міг дістати. Ніби осторонь я чув свої благання: прошу, припиніть. Та, я вже знав, що існує єдиний спосіб припинити це страждання. Підвівся на коліна й почовгав до сходів, усвідомивши, що одним коліном розтрощив пульт, який перед знищенням встиг перемкнути телевізор на інший канал «Кантрі М’юзік Телевіжн». Там Алан Джексон співав про вбивство в Музичному ряду [230] . Піднімаючись сходами, я двічі намагався вхопитися за поруччя правою рукою. І на мить я відчував виск спітнілої долоні по дереву, перш ніж мана миналася.