На гостя, що вже підійшов до вікна і знічев’я визирав на вулицю, той ефектний вихід не справив аніякісінького враження. Він стояв собі недбало, навіть капелюха не скинувши, і байдужісінько посвистував. Вигляд у нього був стомлений — почасти від надмірної спеки, почасти ж від надмірної вишуканості. Бо видно було з першого погляду, що це справжній джентльмен, до того ж найсучаснішої моди: всім на світі знуджений і здатний у щось вірити не більш, ніж сам Люцифер.

— Здається, ви хотіли бачити мене, добродію? — промовила пані Спарсіт.

— Ой, перепрошую, — відказав він, обертаючись і скидаючи капелюха. — Вибачте. «Гм!.. — подумала пані Спарсіт, велично вклоняючись. — Років тридцять п’ять, гарне обличчя, гарна постава, гарні зуби, гарні манери, гарно вбраний, приємний голос, темний чуб, зухвалі очі». Все те вона відзначила по-жіночому блискавично, поки схиляла голову та підводила її — достоту як той султан, що був устромив голову в цебро з водою.

— Сідайте, будь ласка, добродію, — сказала вона.

— Дякую. Дозвольте мені… — він підсунув їй стільця, але сам не сів, тільки сперся недбало на край стола. — Я лишив свого слугу на станції забрати речі — потяг був новнісінький, і багажний вагон геть напхано — а сам прийшов пішки, щоб розглядітись трохи. Що за чудне місто!

Дозвольте вас запитати: чи воно завжди буває таке чорне, як оце тепер?

— Звичайно куди чорніше, — відповіла пані Спарсіт своїм непохитним тоном.

— Невже? Перепрошую: ви, мабуть, родом не тутешня?

— Ні, добродію, — відповіла пані Спарсіт. — Колись, ще як я не була вдовою, я мала щастя — чи, може, нещастя — обертатись у зовсім інших колах. Мій небіжчик чоловік був з Паулерів.

— Як, як, пробачте? — перепитав гість. — Із кого?

— З Паулерів, — ще раз сказала пані Спарсіт.

— З роду Паулерів? — подумавши хвилинку, спитав знову гість.

Пані Спарсіт ствердно кивнула головою. Гостеве обличчя зробилося неначе ще стомленіше.

— Ви тут, напевне, дуже нудитеся? — такий висновок зробив він з її повідомлення.

— Я покірна обставинам, — відказала пані Спарсіт, — і давно вже навчилася пристосовуватись до сил, що спрямовують моє життя.

— Вельми мудра філософія, — погодився гість, — і вельми похвальна, і… — певно, полінувавшися докінчувати думку, він замовк, знехотя перебираючи пальцями ланцюжок від годинника.

— Чи дозволите спитати, добродію, — почала пані Спарсіт, — кому я завдячую честь…

— Авжеж, авжеж, — похопився незнайомець. — Дуже вдячний, що нагадали. Я маю рекомендаційного листа до банкіра Горлодербі. Вийшовши погуляти по цьому чудернацькому чорному місту, поки в готелі поспіє обід, я спитав одного перехожого, певне, робітника, — він немовби щойно побував під душем з чогось пухнастого, мабуть, якоїсь сировини…

Пані Спарсіт нахилила ствердно голову.

— … спитав його, де мешкає пан банкір Горлодербі. А він, либонь, почувши слово «банкір», та подумавши, що мені треба до банку, й спровадив мене сюди. Але, я гадаю, пан Горлодербі навряд чи мешкає в цьому будинку, де я маю честь з’ясовувати вам свою появу?

— Ні, добродію, він тут не мешкає, — відказала пані Спарсіт.

— Дякую. Я не мав наміру вручати зразу свого листа, не маю його й тепер. Просто я вирішив пройтися до банку, аби якось збавити час, а щасливим випадком забачивши в оцьому вікні, — він недбало махнув до вікна рукою і ледь уклонився своїй розмовниці, — даму вельми достойного й приємного вигляду, подумав, що найліпше буде, як я зайду та спитаюся в цієї дами, де ж мешкає пан банкір Горлодербі. Що я й дозволив собі зробити, даруйте вже мені ласкаво.

Неуважливу й недбалу його поведінку цілком відшкодовувала в думці пані Спарсіт властива йому невимушена галантність, що відчувалась і в його поводженні з нею. Ось, скажімо, й тепер — він трохи-трохи не сидить на столі, а все ж ліниво нахиляється до неї, мовби даючи взнаки, що і в ній є своя принадність, свій чар.

— Я знаю, що в банках люди схильні до підозріливості, та воно так і повинно бути, — провадив гість, що мав до всього ще й приємну манеру говорити вільно, плавко й таким тоном, ніби в словах його таїлося більше змісту й дотепності, ніж здавалось відразу (такий хитрий спосіб винайшов, мабуть, сам засновник цієї численної секти, хоч ми й не знаємо, хто ж був цей визначний муж), — а тому доводжу до вашого відома, що листа того — ось він, прошу, — дав мені депутат парламенту від вашої округи Товкматч, із ким я мав приємність познайомитися в Лондоні.

Пані Спарсіт упізнала руку пана Товкматча, зауважила, що показувати листа не було ніякої потреби, і дала гостеві адресу пана Горлодербі, пояснивши докладно, як туди дійти.

— Безмежно вдячний, — сказав незнайомець. — Ви, звісно, добре знаєте самого банкіра?

— Ще б пак, добродію, — відповіла пані Спарсіт. — Я перебуваю на службі в нього ось уже десять років.

— Цілу вічність! Він, здається, одружений з Товкматчевою дочкою?

— Так, — потвердила пані Спарсіт, стиснувши нараз губи. — Він сподобився такої… честі.