— А то посвічу.

Трушницький устав, почуваючи у тілі радість.

— Заздрю я людям фізичної праці, — знову переходячи на шепотіння, промовив він, — їм і похмелятися можна, і раненько пивком побалуватися, а я мов на каторзі, справді! Хоч помри, а голова має бути свіжа.

— Дуже страждаєте після перепою?

— Атож. Нудьга, та й печінка болить.

— А ви гарячого борщу. Це дуже полегшує страждання — гарячий борщ, цибулина, окраєць теплого хліба, а тоді, коли пройме піт і змокріє лоб, тоді півскляночки, та й хруснути малосольним огірком…

— Ви спокусник, — зітхнув Трушницький. — Неабиякий спокусник. Казкар. Я, знаєте, заслухуюсь, коли ви своїм хлопчикам казки розповідаєте.

Ладислав узяв лампу зі столу, зайшов із Трушницький до його закутка з маленьким віконцем, що виходило на похилений паркан.

Спостерігаючи за тим, як хормейстер спритно роздягався, умудряючись безшумно скакати на одній нозі, стягуючи широкі штани, замислено промовив:

— Якби я знав, хто моя дружина, коли устрів її, то або втік би од неї зразу ж, або дивився як на святу. А я на неї як на дружину дивився. Як на власну дружину. Чоловіки, дружини — це синонім власності. Дружина. Значить, само собою зрозуміло, моя. Чоловік? Так само. У кому іскра божа є, той мусить або самотою жити, або заводити сім’ю, коли іскра божа, спочатку захована в людині, стане для всіх очевидна. Одне слово, дружина моя — Ганна Прокопчук.

Трушницький сів на ліжко, боляче вдарившись ліктем об маленький столик.

— Та, що в Парижі? Архітектор?! Ладислав, погасивши лампу, буркнув:

— На добраніч, дорогий хохол.

— На добраніч, любий ляше… Ви мене прямо наче обухом по голові: Ганна Прокопчук, чи ти бач!

— І досить про це, — причиняючи двері, попросив Ладислав, — діти не повинні її знати, не треба нещасним дітям знати знаменитих родичів. Коли одразу, змалечку цього не було — в отроцтві зламати може. Одірве їх від мене, а прибитися ж нікуди. Хоча річка без одного берега — і таке можливо, хормейстере, в наші дні.

… Трушницький прокинувся, зачувши музику. Якусь мить він лежав нерухомо і чув, як за стіною кашляла пані Ванда, прохаючи Ладислава розвести гірчиці в емальованому кухлі, а музика все одно звучала й далі, і була вона до того пасторальна й легка, що Трушницькому здалося, начебто приснилися йому і хрипкий голос пані Ванди, і чалапання по брудній підлозі великих Ладиславових ніг, і брязкіт посуду, коли Ладислав дістав з буфета блакитного емальованого кухлика. Трушницькому здавалося, що висока пасторальна музика була дійсністю, правдою, реальністю, котра звичайно з'являється над ранок, у задуху, перед грозою.

«Саме тому, що я не хочу розплющувати очі, я розплющу їх», — подумав Трушницький, і тієї ж миті, як він отак подумав, музика зникла, і він навіть підвівся з ліжка, щоб затримати її в пам'яті, але вона, немовби щось живе, тікала од нього білою, химерною плямою згадки. Замість музики він тепер чув тільки кашель старої пані й машинально відзначав, що кашляла вона справді легше, ніж учора, і не було у довгій, задушливій тиші того страшного відчуття смерті, що з'являлося протягом перших тижнів її хвороби; іноді, почувши, як під час тяжкого кашлю пані Ванда несподівано змовкала, і не ковтала важко повітря, і не сякалася полегшено, Трушницький убігав до неї в кімнату й бачив, як жінка качалася на ліжку, вигиналася на подушках, немов акробатка, і руками загрібала повітря, щоб було більше, та дихала вона все одно через силу і відкашлятись не могла. Тоді її садовили на ліжку, нахиляли голову, і її синє обличчя блідло, і вона починала хрипіти, немов величезні міхи роздувались у грудях, а тоді наставало забуття і обличчя її робилося дивовижно моложаве і вродливе — зовсім без зморщок…

«Може, справді їй знахар допоміг, а не червоний стрептоцид? — подумав Трушницький. — Ми завжди у відчаї біжимо до знахарів. А коли над нами не капає, глузуємо з них. Чи не від слабких наших знань? Або через неможливість збагнути невідоме? До церкви ж ми теж бігаємо, Коли чекаємо допомоги від господа, — в години радощів хто про нього пам'ятає?»

— Як здоров'я пані Ванди? — спитав Трушницький І піймав себе на тому, що завчено усміхається, ніби вірить, що його не тільки чують, але й бачать через перегородку.

— Я ожила, — басисто відповіла стара жінка; перегородка була з тонкої фанери — навіть голосу підвищувати не треба.

— Ну й слава Христу, — промовив Трушницький, одягаючись.

Він вийшов до кухні, ополоснув обличчя, хрустко потер свої великі вуха, згадавши чомусь недавні слова Ладислава про те, як у знахаря потіло за мочками, утерся аж до почервоніння жовтим, несвіжим вафельним рушником і поставив на гасничку чайник. Води у чайнику було на денці, Трушницький підкрутив ґнота й примостився на табуретці, чекаючи, поки забулькає.

«Господи, — з тяжкою тугою подумав раптом він, — коли ж закінчиться оце страшне моє життя? Коли ж, нарешті, знайду дім? Нехай би тільки на Україні, нехай би тільки свою хату, щоб спокійно займатися музикою і не критися від самого себе, боячись завдати незручності хазяям своєю присутністю. «Хазяям». — Він навіть посміхнувся тому слову. — Ладислав і пані Ванда мої хазяї. Це реальність, і сміятися з неї нічого. Можна сміятися з усього — тільки з реальності сміятися не можна, бо це прояв недоумкуватості. Навіть коли ми самі штовхаємо себе до тієї реальності, яка нам огидна, яка принижує нас і уражає, — все одно приймати її треба без сміху, щоб збагнути суть».