— У пана хормейстера є сигарети? — почув він хрипкий голос Ладислава, але перед тим, як збагнув, хто його питає.

Трушницький устиг злякатися: він з дитинства відчував страх перед темрявою.

— Я розбудив вас. Пробачте, — сказав Трушницький. — Я завтра змащу завіси. Як пані Ванда? їй легше?

Ладислав прочалапав босоніж по підлозі, причинив двері до своєї кімнати, де спав із синами, і наблизився до Трушницького: кощавий, довготелесий, у білій нічній сорочці; а що борода росла від очей, замість обличчя в нього зяяла темна пляма.

«Вершник без голови, — подумав Трушницький. — Напевне, це все-таки дуже страшно. Можна тільки заздрити людям без уяви: вони позбавлені уявлень про невідоме, вони живуть у звичному, нецікавому і заземленому світі. Зате ж у них не буває серцевих захворювань».

— Пані Ванда завтра встане з ліжка, — промовив Ладислав, і Трушницький відчув важкий дух перегару. — Матуся вже сьогодні хотіла була встати, але я умовив її полежати ще хоч день. Ось вам і наші глузування із знахарів! Не привів би я до неї пана Крижанського, і завтра її понесли б на цвинтар.

— Годі вам, пане Ладиславе… Візьміть сигарету.

— Дякую.

Полум'я від сірника освітило велике Ладиславове обличчя; важкі, неначе варги у породистого пса, складки на щоках, різкі зморшки під очима і важкі надбрів'я. Потім темрява стала ще відчутніша, бо Ладислав ховав сигарету в кулак: працюючи усе житія в лісах, він звик економити тютюн — у кулаці повільніше згорає, а на вітрі миттю перетворюється на сірий попіл.

— Що їй дав знахар?

— Нічого. Анічогісінько. Він месмерівець. Він узяв її хворобу на себе. Він водив по її спині пальцями — у нього довгі пальці, довші, ніж у мене, і нігті сині. Він водив пальцями по матусиній спині, а я бачив, як у нього піт виступав за вухами. Од напруження.

— Чому од напруження? — знизав плечима Трушницький. — Просто було жарко.

— Це нормальним жарко. А він поза нормою. Він очима ложку по столу рухає. Дивиться на ложку, а вона рухається. Ходімо, холодного чаю наллю.

У невеличкій кухні гостро пахло кислою капустою. Ладислав засвітив гасову лампу.

— А може, чарочку? — запитав він, пропонуючи Трушницькому табуретку. — Я трохи заховав.

Трушницький подумав, що завтра йому треба бути вранці у Сірого, де зберуться троє з керівництва ОУН. Та й Сірий якось дивно казав сьогодні, що, мабуть, репетиції хору доведеться відкласти на найближчий час, і натякав, що саме йому, Трушницькому, либонь, випаде честь першому вітати Бандеру. Та, кінець кінцем, одна чарка не зможе йому зашкодити, а нерви напружені до краю. Ораторія, нарешті, вийшла, і співають її хористи чудово.

— Хіба що за компанію, — сказав Трушницький.

Ладислав налив у чарки каламутнуватого самогону, приніс хліба, цибулі й солі.

— Досить? — запитав він. — Чи підігріти борщу? Я частував знахаря пречудовим борщем.

— Дякую вам, я ситий, — мовив Трушницький. — За здоров'я пані Ванди.

— За здоров'я, — відповів Ладислав та й вихилив чарку до рота, схожого на щілину в скарбничці: таку скарбничку Трушницькому подарувала бабуся Ганна Тарасівна, коли приїздила до них у маєток з Полтавщини, — пірат із розтуленим потом, у червоній косинці та з сережкою в лівому вусі…

Трушницький одрізав скибочку хліба, кинув до рота пучечку солі та й запитав:

— Який діагноз?

— Нема діагнозу, — відказав Ладислав. — Знахар не вірить сучасній медицині. Він вірить у Месмера. Сеанс тривав півгодини, і матуся сказала: «Не болить». Він змусив її встати, і вона встала.

— Але ж пані Ванда два тижні пила ліки…

— Ваші німецькі ліки ні к лихій годині не годяться! Вони ж не допомагали матусі, і на шеляг не допомагали! А прийшов знахар….

— Ну гаразд, а що, як знахар прийшов у момент кризи, Коли вже ліки подіяли? А що, як стався той випадок, коли знахар скористався, — мимоволі, — помітивши обурений погляд Ладислава, пояснив Трушницький, — тим ефектом, який дала звичайна фармакологія?

Ладислав затягнувся, обпікаючи великі пальці, і розчавив недопалок об край грубо збитого дощаного стола.

— Я тепер отому знахареві до кінця своїх днів повірив. Навіщо ж віру підривати?

— А вона потрібна, ота віра? — тихо запитав Трушницький.

— Цебто? — Ладислав ніби об щось ударився. — Не розумію.

— Віра — це спокуса, це надія, марна надія, страх, сподівання, а врешті-решт невір'я, бо в результаті на кожного чекає розчарування й порожнеча. Краще вже просто жити: буде день — буде їжа. Не вірю я нікому й нічому і знахареві вашому не вірю.

— Але ж він прийшов, пальці розчепірив, потом облився, і матуся встала! — вигукнув Ладислав. — До чого тут ваше невір'я? Позавчора ми гадали, що тю-тю: запалення легенів у її віці звісно чим кінчається. А куди мені без неї? Куди? Я то ще добре, якось протримаюсь до свого кінця, а Микитка з Янеком?

— Слухайте, Ладиславе, я хотів давно запитати: де ваша дружина? Вона жива?

— На добраніч, — одразу ж підвівшись, промовив Ладислав. — Потемки роздягнетесь чи посвітити?

— Роздягнусь. Пробачте, ради бога, що я вас невдало запитав, — самогон у голову вдарив.