Мішеля вона більше не хотіла бачити, бо він чимось був схожий на Ладислава: такий же здоровань, незграбний, уразливий — вона боялася захопитися ним; адже коли у шлюбі прожито десять років, тоді це позначається на всьому подальшому житті.

«Звичка — друга вдача».

Ганна хотіла була поринути у свої думки, забути про колишню Ганну, вона хотіла, щоб її розум не роз'їдав постійний смуток.

Вона знала, що чоловіків до неї вабила її свобода вчинку. Вона бачила, що тут, у них у майстерні, жінки дивилися на чоловіків, як на своє майбутнє, як на свого гаранта, і це лякало чоловіків, бо люди жили якимось шаленим, чудернацьким життям, швидко закохувалися, так само швидко розлучалися з коханням або з тим, що коханням здавалось, через те що відчуття тривоги було постійне, і кожен ранок. — світанковий, сірий, похмурий, сонячний, щасливий, тяжкий, — будь-який ранок був таким невідомим, що майбутнє аж тоді ставало явним, коли надміру бадьорий диктор паризького радіо розпочинав читати зведення останніх вістей — ще один день без війни.

А коли вранці першого вересня Ганна підійшла до приймача, повернула біле кружальце і бадьорий голос диктора сповістив, що зараз Гітлер бомбує Варшаву, вона дивно глянула на чоловіка, який лежав у її ліжку, курив, важко затягуючись чорним «Галуазом», і спокійно, наче про когось іншого, подумала собі: «От і настала для мене кара. От і залишилися Янек з Микиткою самі. А я погань. Та й усі мої проекти — казна-що, бо все уже давно йшло до того, щоб руйнувати, а не будувати».

Вона тоді заварила каву, сама не пила, а дивилася на свого приятеля і на прощання сказала йому:

— Знаєш, у тебе вже немає обличчя. На мене дивиться череп.

У їхній архітектурній майстерні, проте, життя протікало так само, як і раніш: сипалися замовлення з Америки, Бразілії, Аргентіни і Мексіки; вечорами чоловіки (багато з них чекали призову і вже заздалегідь ходили у напіввійськовій формі — це було модним) розбирали жінок (які тепер по-іншому дивилися на них — війна змушує інакше кохати тих, хто захищатиме тебе із зброєю в руках) і роз'їжджалися по кав'ярнях, що були відчинені так само, як і в серпні, тільки на вікнах з'явилися чорні штори світломаскування.

Ганна тепер нікуди не їздила: геть усі вільні години і дні вона просиджувала в організаціях Червоного Хреста, в американському консульстві, у японському посольстві, намагаючись дістати дозвіл на в'їзд до Польщі, але ніде й ніхто не міг зарадити їй або, можливо, не хотів. А потім у швейцарському відділенні Червоного Хреста молоденький, дуже нервовий і моторний клерк, невеличкий на зріст, із мавпячим обличчям, запропонував Ганні повечеряти, і тоді, додав він, «ми поговоримо про вашу справу докладніше». Він повіз її до себе, і Ганна, насилу приховуючи огиду, залишилася в нього, а через два дні, коли вона прийшла по перепустку, їй сказали у представництві, що Пауль Фроман негайно виїхав до Берна у зв'язку з хворобою його дитини і повернеться, мабуть, не раніш як через три місяці.

«Кому ж вірити? — думала зараз Ганна, повернувшись у безлюдний Монс Елізе. — Кого просити, щоб допоміг?»

Вона згадала обличчя Богдановича, яке здригалося, його швидкі пальці, й почуття гидливості опанувало її.

«Так, — вирішила вона, — треба йти до німців. Більше немає до кого. А коли й вони відмовлять, подамся пішки на кордон, я не знаю, що робитиму, але я повинна весь час щось робити, інакше збожеволію».

І раптом вона вперше дозволила собі почути оте страшне запитання, що зародилося в неї того дня, коли бомбували Варшаву: «А що, коли їх уже немає, моїх хлоп'яток? Що, коли я зосталася сама?»

І оце друге запитання здалося їй таким страшним, що вона відчула тяжку бридливість до себе, як отієї першої ночі, коли поїхала до Мішеля і лягла в його широке, холодне і скрипуче ліжко з синім балдахіном, наївно думаючи, що зречення минулого принесе рятунок у майбутньому. Можна знехтувати коханого чи ворога — не можна відмовитися од себе, і неможливо забути минуле.

У загадковому і непізнаному перехрещенні людських доль заховано одне з головних таїнств світу.

… Батько Ісаєва-Штірліца, професор права Петербурзького університету Володимир Олександрович Владимиров, увільнений за вільнодумство і близькі стосунки з колами соціал-демократів, був одружений з Олесею. Весілля в них було особливе, за звичаєм засланих поселенців Забайкалля — із читанням віршів Некрасова, Пушкіна, Лєрмонтова, Шевченка. Олеся, донька засланого українського революціонера Остапа Микитовича Прокоичука, співала протяжних гуцульських пісень.

Там же, у Забайкаллі, народився у них син Всеволод. Відбувши заслання, Остап Микитович Прокопчук із сином Тарасом вернувся на Україну, а згодом, побоюючись нового арешту, переїхав до Кракова. Тут, у Кракові, Тарас одружився з голубоокою, чорнявою Вандою Крушанською, і напередодні війни народилася в нього донька Ганна.

Остап Микитович і Тарас написали до Петербурга листа, повідомляючи Володимира Олександровича Владимирова, що у Всеволода з'явилася двоюрідна сестра, однак листа цього адресатові не доставили, тому що Владимиров із сином у цей час перебували у швейцарській еміграції.

А потім розпочалася світова війна, здійснилася революція, й аж тоді двадцятирічний Всеволод Владимиров, ще не Максим Ісаєв, а тим більше не Штірліц, дізнався від члена колегії ВЧК Гліба Івановича Бокія, що є в нього у Польщі сестра Ганна, котра залишилася сиротою, — Остап Микитович загинув у п'ятнадцятому році, а сина його, Тараса, розстріляли у вісімнадцятому. Знайти дівчинку і привезти її до Росії він не міг: режим Пілсудського пильно стежив за східними кордонами Речі Посполитої і нікого до червоної Совдепії не пускав, а українців і поготів.