«Чого ж бо це я собі отак брешу?»-вражено подумав Скоропадський, згадавши свої давні слова і дивуючись цій несподіваній думці; а можливо, не стільки вразила його ця думка, як те, що зловив себе на брехні: раніш він жив окремо від брехні, пропускаючи її мимо, не фіксуючи на ній уваги, сприймаючи брехню мов якусь поясниму і зрозумілу необхідність; тож лише зараз, зазнавши жаху, а затим полегшення і легкість та сльозливу любов до лютого на вдачу сина, він зрозумів, що всі оці довгі роки, з дев'ятнадцятого, коли йому ще й п'ятдесяти не було, аж до нинішнього, коли вже стукнув восьмий десяток, він постійно брехав собі, свідомо брехав. Він зрозумів, що найчастіше йому западала в голову ця думка про брехню на тенісному корті, на полюванні або вранці, після ночі, проведеної з якою-небудь тутешньою аристократкою. Але тоді він пропускав цю думку мимо, тому що вдень починалися справи: він консультував гестапо, допомагав абверу, проектував для Розенберга, виступав на антикомуністичних мітингах, він був «геть» маном самостійної України, потоптаної більшовиками». Але після того, як минуло кілька років, особливо ж коли загинув Петлюра (відчувши мстиву радість, він злякався цієї радості своєї, бо загинув не просто ворог його особистий, а все ж союзник проти Совєтів, і він зрозумів усю мізерність своєї мстивої радості, і це настрахало його і приголомшило), він раптом признався собі, що ніякий він не гетьман і що гетьманство його залежить од тих, кому це вигідно у Європі, й визначається розстановкою сил у тутешніх парламентах, які мають його за фішку, що її можна пересувати як хочеш.

(Царський генерал, який говорив українською мовою з акцентом, Скоропадський був представником інтересів українських магнатів-землевласників, використовувався спочатку петербурзьким двором як така собі декоративна фігура від поміщицько-куркульської Малоросії; він розумів це і не претендував на свою лінію: він виконував те, що йому диктували згори. Однак тут, в еміграції, він з перших днів підкреслював свою гетьманську осібність і, червоніючи, обурювався на себе, коли забувався й починав у колі друзів говорити по-російськи: Берліну потрібна була, як колись Санкт-Петербургу, сановита «українська фігура» — вискочки від політики мають потребу в титулованих, це дає втіху їхньому самолюбству).

Скоропадський забороняв собі думати про те, що він, саме він, гетьман Скоропадський, винен у загибелі Петлюри. Він-бо знав, як усе робиться. Він тому єврею, який Симона пристрелив, нагана до рук не тицяв і на очі не бачив його, а попадися в добрий час — закатував би нагаями. Ні, занапастив він Петлюру інакше, занапастив, дозволивши друкувати про нього правду; дозволив, розповівши про звірства Петлюри в тому колі, звідкіля йдуть канали до преси — як би там не було, гетьман повинен бути вище за всіх добротою, повинен уміти прощати, — але він уперто мовчав, а коли різні спритники казали, що Петлюра ганьбить самостійний рух, Скоропадський не заперечував, як воно годилося б, а зітхав і журно розводив руками.

Уперше після довгих років мстивої радості Скоропадський злякано подумав водночас про себе, про Петлюру, який уже згнив у масній і сирій паризькій землі, про своїх німецьких хазяїв і покровителів. Колись Гітлер, Гіммлер і Герінг розстріляли своїх найближчих друзів — Ернста Рема і Штрассера, а ад'ютант Рема днював і ночував у Скоропадського, і гетьман пишався цією дружбою. Довідавшись про розстріл Рема, гетьман хильнув для хоробрості чарчину горілки та й подався до секретаря рейхсмаршала. Той мовив сухо, підкреслено сухо:

— Боротьба є боротьба.

А нещодавно, у Шелленберга, коли острах минув, але виникла гнітюча втома, Скоропадський втратив контроль над собою, сказавши:

— Я вирішив був, що помічник рейхсмаршала не хоче говорити зі мною через Данила, — двічі до нього дзвонив. Я був подумав, що Данилові заманулося в самостійність пограти…

— Ну, ми йому цього не порадили б, — зауважив Шелленберг і, чогось розлютившись, додав — Не дали б ми йому, гетьмане. Отож спокійно дзвоніть до секретаря рейхсмаршала: зараз у нас багато справ.

«Що ж ти мені про справи правди не кажеш, голубе? — подумав Скоропадський. — Про ці ваші справи Бандера з Мельником знають, а гетьман нібито і зайвий?!»

… Омельченко знову зиркнув на телефонний апарат, і Скоропадський слухняно набрав номер, знов-таки пояснивши собі, що зробив він це, згадавши вчорашні слова Шелленберга «про справи». Він подумав, що всі людські діяння й мислі схожі на ту іграшку з тіста, що пекли у дідовому домі на святвечір для дітей, — понанизувані на паличку кружальця із здобного тіста.

«Усе одне за друге чіпляється, одне другим породжується, — подумав гетьман, — через те у монахи і йдуть, що стомлюються від марної суєти. Коли сам, то й стіни білі, і спілкування з іншими — у молитві або за мовчазною трапезою, — тоді лише буде і спокій і думка».

— Тут гетьман Скоропадський, — сказав він, відкашлявшись у трубку й досадуючи на себе за це: адже гуркоче у вусі маршальського секретаря.

— Я пам'ятаю про вас, — відповів секретар іншим, як здалося Скоропадському, голосом. — Я прийму вас завтра о дев'ятій годині вечора у Карінхаллі.

«Бач, як воно машина в них працює, — забувши враз учорашнє, свої кривди і страхи, подумав Скоропадський. — Шелленберг — Гіммлеру, той — Герінгу, от і в секретаря мед у голосі».

Як людина маленька, Скоропадський помилявся, оскільки у своїх міркуваннях він виходив із схиляння перед великим. Бувши іменитим, але емігрантом, не міг збагнути структуру держави, що надала йому притулок, тож і ставився до цієї держави як до якогось фетишу, абсолюту. Шелленберг ні про що не говорив з Гіммлером, бо не мав права інформувати рейхсфюрера, аж поки не навідає свого безпосереднього шефа, керівника РСХА Гейдріха. Гіммлер, отже, не міг розмовляти про Скоропадського з рейхсмаршалом, та й імені його до пуття не знав: надто малий і непомітний для нього був цей емігрант в еполетах.