— Ну що, Маларчук? — мовив той, що сидів у кріслі за столом. — Догрався?

— Хто ви такі?

— Ти мені ще порозпитуй, порозпитуй, — сказав миршавенький, що примостився ліворуч од того, який був у центрі, — ти відповідай, собача мордо, тут ми запитуватимемо: голова і його колегія.

— Поясни нам, Маларчук, як ти, українець, талановитий лікар, міг зрадити Україну більшовикам? — вів далі голова.

— А як ваші сволоцюги могли вбити хлопчика на операційному столі? Українського хлопчика…

Миршавенький бандерівець схопився із стільця, підскочив до Маларчука, замахнувся, але вдарити не встиг — полетів на підлогу: реакція у хірурга була блискавична.

Миршавенький заскріб нігтями кобуру, матюкнувся, але голова спинив його.

— Тарасе, — мовив він особливим, проникливим голосом, — ти подобаєшся мені, Тарасе. Я хочу врятувати тебе. Я звертаюся до тебе, як до обдуреного. Скинь полуду з очей. Згадай, скільки українських інтелігентів, таких самих, як ти, російський цар кинув до в'язниці й на заслання?

— А ти згадай, скільки російських інтелігентів цар згноїв на каторзі, — одказав Маларчук. — Полічити? Чи не треба?

— Ти ж говориш зі мною українською мовою, Тарасе. А нашу мову російський цар заборонив у школі вивчати, нас хотіли залишити німими, Тарасе…

— А Побєдоносцев, який забороняв росіянам вивчати російську, наказуючи зубрити церковнослов'янську? — Маларчук посміхнувся. — Ти зі мною в теорії не грайся — програєш.

— Не програю, — переконливо сказав голова і, обійшовши стіл, запропонував Тарасові німецьку сигарету. Забачивши посмішку хірурга, пояснив — Скоро свої випускатимемо, не думай… Скажи мені, Тарасе: як ти міг служити москалям, коли вони стільки років паскудили нашу землю, топтали її, як завойовники?

— Не Москва прийшла до нас, а ми прийшли до Москви по допомогу, Хмельницький просив у Москви захисту, коли і Швеція, і Крим, і Туреччина відмовилися допомогти нам у боротьбі проти Польщі. Це ж хрестоматія, голово… Ти давниною не грай, — кажу ж бо, програєш: ти Дорошенка згадай, який оддав Україну турецькому султанові, ти Виговського згадай, який оддав Україну Польщі, ти Мазепи не забудь, який оддав нас Карлові шведському, ти Петлюри не забувай, який передав нас усіх гамузом Піл-судському… Ти Москви не чіпай, голово, без неї сутужно було б Україні, ох як сутужно… Отож кінчай спектакль, голово, починай уже краще свої методи, я про них наслухався…

— Чекісти інструктували?

— Це байдуже хто… Наші принаймні.

— Гаразд. Ось тобі перо й папір, пиши текст і йди собі додому, на тобі он лиця немає, одіспатися треба…

— Який же текст мені писати?

— А ось який: «Обдурений більшовиками, московськими бандюгами, які приневолили мене стати членом їхньої злочинної партії, я заявляю, що нині, коли Україна стала вільною, оддам усі свої сили та знання на благо моєї держави». Число і підпис.

— Не число, а дата, — поправив його Маларчук. — Голово, ти мови нашої не знаєш… А написати я тобі можу ось що: «Був, є і помру комуністом. Хай живе Українська Радянська Республіка. Дата: 30 червня, підпис — хірург Маларчук, український більшовик».

Тараса Маларчука втопили у ванні, тут же, у квартирі, де улаштувалася бандерівська трійка. Його дружину Наталку спершу зґвалтували на очах у дітей, а потім закололи багнетами. Доньку, п'ятирічну Марію, викинули з вікна, і вона, підстрибнувши, ніби м'яч, залишилася на асфальті крихітною грудочкою з лляним волоссям, а сина, трирічного Михайла, застрелили з дамського браунінга, випробовуючи силу цього малесенького пістолетика, купленого випадково на краківському товчку…

… Трушницький оглянув свій хор — музикантів везли в обозі, слідом за кухнями: сіро-зелені мундири запорошилися і здавалися повитягуваними із старого мотлоху. Від того чепурного лиску, що був уночі двадцять першого червня, не залишилося й сліду.

Людські обличчя також видавалися запорошеними, дарма що всім дали кімнати для постою, де можна було умитися й відпочити. Мабуть, позначилося хвилювання цих днів: хвилювання або красить людину, якщо це хвилювання неприховане, радісне, своє; або робить старим, позначаючи тривогою та відповідальністю, особливо коли все розвивається стрімко, стихійно і неясно, куди п о-верне.

Трушницький дивився на своїх музикантів стомленими очима, в яких поволі закипали сльози. Усі вони, та й сам він мріяли прийти сюди, на батьківщину, вулицями, усипаними квітами, у криках радості, у тому галасі загальних веселощів і звільненості, що в ньому завжди лине музика, велична музика Вагнера чи Глінки, але тут, на Україні, на їхній Україні, музики не було; зустрічала їх безлюдна тиша вдень, постріли українських патріотів, які пішли у підпілля в перші ж години окупації, вночі.