— А чому не Бандера прем'єр-міністр? — спитав Шептицький. Він запитав Стецька не для того, щоб вислухати його докази, а тільки для того, щоб зрозуміти, як це він оті свої докази висловить.

У Стецька здригнулося обличчя; швидкі пальці, зчепившись, завмерли на гострих колінах.

— Бандера не хоче, щоб його особа заважала консолідації, — одповів він. — Бандера залишає відчиненими двері для переговорів з усіма національними силами. Для нього дорогий не особистий престиж, а щастя української нації, визволеної великим фюрером.

«Є порода, нема породи — всі одним миром мазані, — з глибокою гіркотою та співчуттям до себе подумав Шептицький, — адже я так само говорив, коли був молодий, точнісінько так, тільки не відкашлювався й рота не затуляв долонею».

— Ви готові, — сказав нарешті Шептицький, — сісти за стіл для переговорів з друзями Мельника?

— Так. Якщо вони захочуть говорити, а не стріляти в нас із-за рогу.

— Свої в своїх?

— Свої в своїх, — повторив Стецько твердо, бо тільки зараз по-справжньому відчув себе, своє тіло, що незручно вмостилося у м'якому, низькому кріслі, свої зчеплені пальці, свій прихований острах перед старцем, і навіть шовк підкладки своїх широких штанів, який чіплявся за коліна, відчув він зараз. Це сталося в нього через те, що він виразно побачив себе, як виходить кам'яними східцями з митрополитового будинку, і парубка, як він одділиться від стіни храму із затиснутим біля живота автоматом, і біль він відчув ясно, неначе кулі вже прошили йому тіло, великі, гострі кулі, випущені людиною Сеника-Грибовського.

— Нерви розладилися, — промовив Шептицький, — це буває після перенапруження.

Він чекав, як відповість йому Стецько. Той міг відкрити карти, назвати імена, навести докази, і цим він погубив би себе.

— Нам життя не дороге, — мовив Стецько, нюхом відчувши, на яку одповідь чекає старець.

— І з Скоропадським готові сісти за стіл переговорів? — спитав Шептицький.

— Нас про це й питати не треба.

— Отже, готові, — мовив Шептицький і відкинувся на спинку крісла. — Час добрий. Благословляю вас на добро, ідіть з миром. Проголошуйте державу, я з вами…

Під цей саме час увійшли професор Ганс Кох та Альфред Бізанц — керівники Оберлендера, прислані Канарісом дивитися, не втручаючись.

Шухевич, Гриньох і Стецько підхопилися, немов солдати при появі офіцера, і це ударило Шептицького, та ще більше вдарило його те, як Ганс Кох недбало простягнув йому руку, не дожидаючи того моменту, коли він, пастир, перехрестить його, мирянина, і це несподівано поріднило Шептицького із Стецьком, і він подумав, що з самісінького початку йому треба було ставити саме на таких, а не розбивати самому стелі, щоб досягти неба: ці розбили б, адже вони по-хлопськи вдячні тому, хто зглянеться на них, а ще більше тим, хто підніме.

Колись, у минулі роки, Ганс Кох заходив до кабінету митрополита нечутно, і до руки прикладався, і до слів прислухався, але тоді Шептицький був чужий, тоді він володів умами українських католиків у Польщі, а тепер усе змінилося, і його, митрополитові, католики-українці одягнули мундири армії Коха — він тепер тут за хазяїна, він, а не віденський імператор Карл, і не маршал Пілсудський, і не кайзер Вільгельм, а просто майор армійської розвідки, маленький гвинтик у страшній машині рейху.

— Я молитимуся за вас, діти мої, — тремтячим голосом, не для бандерівців і не для Коха навіть, а для себе, для свого пригніченого самолюбства сказав Шептицький. — Доведіть світові, яка могутня й сильна держава Українська. Господь вам допоможе…

Проводжаючи поглядом Стецька й Гриньоха, митрополит знав, що воно буде, боявся цього моменту і водночас чекав на нього: людина завжди хоче певності, будь-якої, але тільки певності, бо, зіпершись на неї, можна буде оцю маленьку принизливу певність знову підкорити собі та своїй лінії — тільки на неї надія.

Шептицький не помилився. Коли двері за бандерівцями причинилися, Ганс Кох дістав із портфеля папери, подав їх митрополитові, сказавши — Це треба підписати, ваше преосвященство, тут ваші перші звернення до народу. Як на мене, ваш стиль збережено абсолютно точно. А втім, якісь корективи ми ладні внести.

Шептицький узяв аркуш цупкого паперу, окуляри чіпляти не став, зір його зберігся, особливо коли дивитися Удалину; уп'явся поглядом у рядки: «Слово митрополита до духівництва. З волі всемогутнього і наймилостивішого Бога починається нова епоха нашої Батьківщини. Переможну німецьку армію, яка зайняла вже весь край, стрічаємо з радістю і вдячністю за звільнення од ворога. В цю важливу історичну хвилину я закликаю вас, панотці й браття, до вірності Церкві, послуху Владі й до праці на благо Батьківщини. Кожен, хто має себе за українця й хоче трудитися на благо України, мусить забути про міжпартійні чвари і працювати спільно на ниві відродження нашого економічного, наукового і культурного життя, так зневаженого більшовиками. Щоб попросити у Всевишнього любові, кожен пастир мусить відправити найближчої неділі подячний молебень «Тебе, Боже, хвалимо!», благаючи многоліття переможній німецькій армії…».

Шептицький поволі опустив аркуш на коліна, відчувши увесь його тягар. Заплющивши очі, він якусь мить відчував у собі лунку передсмертну порожнечу. І лише потім, через кілька довгих хвилин, старець почув якісь швидкі слова і зрозумів, що це думки борсаються в ньому, увірвані, не зібрані воєдино, стрімкі, жалісливі, розгублені. Шептицький, не розплющуючи очей, напружився, змусивши тіло своє стати хоч на мить таким, як було раніш, підвладним його волі. Він розправив плечі й відчув, як хруснули хрящі десь під лопатками, і те, що тіло його підкорилося волі, зробило Шептицького колишнім, давнім: він знову міг вирішувати, він мав над собою владу.