Шрифт:
— Готуйте місце для хреста, Діц.
— Хіба ми воюємо в ім'я нагород? — Діц зітхнув і сів у машину. — Нагороди понесуть воїни СС на чорних подушках перед нашими домовинами, Штірліц.
— Снідати будемо у мене?
— Можна у мене. В моєму холодильнику є пиво, шинка і сало.
— А в моєму — горілка, пиво, сало, сосиски й сир. Їдьмо до мене, я запасливіший… Як прізвище вашої людини?
— Шухевич, — відповів Діц, трохи повагавшись.
Він розумів, що, відповідаючи зараз Штірліцу, він зв'язує себе з ним. «Проте, — вирішив Діц, — краще зробити це самому, ніж після того, як Штірліц натисне». Ініціатива мусить бути в усьому, в зраді також, тоді це й не зрада зовсім, а стратегія: на війні перемагає той, хто залишається живий. На війні усяке може бути: випадкова куля в спину теж…
КУРТ ШТРАММ (V)
А зараз він відчув спокій, блаженний, розслаблений спокій, бо конвоїр, що підтримував його під лікоть, звернув ліворуч, і Курт побачив коридор, саме такий, про який мріяв, — довгий, вузький, з білими стінами, а в кінці, в самісінькому кінці, жовтувата, стара, потріскана кахляна стіна.
«Мабуть, мені краще лягти в ліжко й видужати, — подумав раптом Курт, — а вже потім я зроблю те, що зобов'язаний зробити. Зараз я можу не добігти. У мене жар, сильний жар, і конвоїр схопить мене за шию й повалить, і вони все зрозуміють і тоді позбавлять мене змоги розпорядитися собою так, як я повинен розпорядитися».
Він точно відчував кожен свій крок, розуміючи, що відстань до кахляної стіни стає дедалі менша й менша.
«Ти погань, Курте. Ти зміг обдурити сивого есесмана, ти наговорив йому багато дурниць про минуле, які будуть смішні, коли він прочитає їх Інгрід, Гуго чи Егону, і вони зрозуміють, вони все зрозуміють, бо ти прокричав їм те, чого не міг би ніколи сказати звідси. Вони повинні зрозуміти твою маячню, і нащадки зрозуміють, вчитавшись у ті показання, які ти дав: чим дурніше й безглуздіше сказане тобою буде записано сивим есесманом, тим ясніше стане всім, що ти тримався стійко і не був мерзотником і нікого не підвів, рятуючи своє життя. Ти зміг обдурити сивого, а зараз ти хочеш обдурити себе. Не супереч. Не відмагайся слабістю, жаром, тим, що поряд конвоїр. Коли ти видужаєш, їх буде два. І потім ти можеш марити і в маренні скажеш про нашого зв'язківця із Швейцарії. І про Інгрід. І про Гуго з Егоном». Курт відчував, як жовтава, в тріщинах кахляна стіна насувається на нього.
«Боже милосердний, допоможи мені! — став благати він. — Дай мені сили, боже! Як просто жити на землі, ходити по ній, відчувати біль, страждати від кохання, нестися. з гір, коли холодний сніг голочками б'є тобі в обличчя… Ох, навіщо ж я думаю про це?! Я не повинен про це думати зараз! Я повинен думати про голки, що входять під ніготь, повільно й пружно роздираючи шкіру, доходять до мозку й до серця і до того страшного холоду, який з'являється всередині за хвилину перед тим, як вони починають. Невже я звичайна тварина, для якої можливість дихати, одержувати юшку й лягати на нари важливіша, ніж право остатися самим собою, розпорядитися тим, що мені належить? Ну, Курте, це ж тільки одна мить жаху, а тоді настане щастя визволення від самого себе, від отого себе, який уже відчув усередині тріщину, і та тріщина буде ширшати й ширшати, як розводи у березневій річці після першого теплого дощу, що шмагає тебе по обличчю, і ти висовуєш язика, щоб відчути, яка холодна і прісна вода падає з небес…»
Курт повернувся до конвоїра, жалібно всміхнувся до нього, а тоді спружинився, ударив його двома пальцями в око, відчувши мокрий холод очного яблука й гаряче тремтіння повік, і почув жахливий крик конвоїра, але то був не крик болю, а скоріше переляканий крик роззяви, щось на зразок жалісного скавуління мисливського собаки, який загубив слід підранка. Курт нахилив голову, відштовхнувся од підлоги й помчав, як раніше, коли приїздив на стадіон займатися легкою атлетикою перед початком сезону в горах, відчуваючи, що зараз, через мить, він відчує удар, і він уявив собі чітко і близько жовту масу свого мозку на жовтій стіні, і закричав від невимовного жалю до себе, і почув, як десь поряд грюкнули двері, і зрозумів, що за ним женуться, і замахав руками, щоб стіна швидше обрушилась на нього й розколола йому череп, у якому гримить ім'я зв'язківця, і пароль до Гуго, і адреса, де можна сховатися на випадок провалу когось із них, і любов до Інгрід…
Пітьма.
Визволення.
Це не було боляче: смерть настає за мить до того, як людина відчує біль.
(Уночі в номер до Штірліца постукали.
— Хто?
— З міської управи, — відповів голос українською мовою, — з медичного відділу, Опанас Мірошниченко.
— Що? — здивувався Штірліц, накидаючи халат. — Говоріть німецькою, будь ласка. Що сталося?!
Він одімкнув двері: на порозі стояв чорноокий чоловік у вишитій українській сорочці.
— Пробачте, забувся, — промовив Мірошниченко, переходячи на німецьку, — я лікар, відповідаю за дезинфекцію готелю… А ви, пане Штірліц, зовсім не змінилися з часів «Куїн Мері».
— Ви теж пливли на тому судні? В якому класі? — запитав Штірліц, відчуваючи співучу, стомлену, але водночас упевнену радість: слова пароля — слова надії.
— У другому… Я стажувався у Штатах. — Це був відзив.
— Заходьте, лікарю, — сказав Штірліц і ввімкнув приймача: Берлін передавав переможні марші).
Трушницького арештували о сьомій годині ранку. Все було так, як у домі пана Ладислава: у двері обережно постукали, і Трушницький вирішив, що це прийшов хто-не-будь з приводу завтрашнього, ні, сьогоднішнього уже концерту в театрі, в його театрі, і спитав охриплим від сну голосом:
— Хто?
— З домової управи, — відповіли йому, — у вас труби лопнули.
Трушницький оглянувся у темряву кімнати, води ніде не побачив, але вирішив, що це могло статися у ванні, тож і відчинив двері. На порозі стояли офіцер СС, два солдати і один у цивільному. Лице його видалося Трушницькому знайоме, але він не встиг пригадати, де вони бачилися, бо солдати швидко уштовхнули його до кімнати, а чоловік у цивільному чемно промовив:
— Збирайтесь хутенько, будьте ласкаві.
— А в чім справа? — запитав Трушницький, холонучи під того, що зблизька бачив обличчя пана Ладислава.