— У вашому помешканні залишатися небезпечно, у міс-ті почали орудувати червоні підпільники, — пояснив той, що у цивільному. — Ми вивозимо якомога ближче до німецьких казарм тих, за чиє життя побоюємося.

— Ой господи, а я вже був перелякався, — вимучено усміхнувся Трушницький, аж тільки зараз відчувши тремтіння під колінами. — Одну хвилинку, панове, прошу сідати.

Він швидко зодягнувся, потер долонею щоки — поголитися б, та часу немає, — господи, за що ж на нього червоним руку піднімати? Треба якнайскоріше виїхати звідси, дбайливий народ німці, нічого не скажеш, оберігають цвіт нації, розуміють, що без нас вони тут нічого не вдіють, привезуть на іншу квартиру, там і поголюся…

— Панове, а як же з речами? — спитав він. — Тут у мене партитури.

— Один із солдатів залишиться, поскладає все до чемодана та й привезе вам.

Трушницький нічого не збагнув навіть тоді, коли машина, в якій його так щільно, аж було дивно, затиснули між офіцером і цивільним, в'їхала до тюремного двору. І тільки аж коли його випхали з машини, і до нього наблизився есесівець, і вдарив у спину, кивнувши на ковані двері, аж тільки тоді Трушницький угледів грати на вікнах, високі мури, вишки з кулеметами і трупи, акуратно, мов дрова, складені у затінку, під навісом. Він хотів був іти, але ноги не підкорялися; коліна, здавалось, вигнулися у зворотний бік, тож йому спала на розум дурна думка, що коли ві» зробить крок, то це буде крок назад, а не вперед.

Допитував його високий есесівець, який миттю змінював усмішку на важку маску гніву. Той, що у цивільному, звертався до нього шанобливо: «Пане Діц». Трушницький врешті згадав: цивільний був секретар Мельника, шустрий Чучкевич; його в бандерівських колах називали Мишеням.

— Слухайте-но, Трушницький, — хапливо заговорив Діц, слиняво зжовуючи чорний тютюн сигарети, — у ваших інтересах сказати нам усю правду. Всю, розумієте?! Якщо ви надумаєте приховати бодай найменшу дрібницю, я накажу розстріляти вас негайно, ясно вам? Іде війна, і в нас немає часу теревені правити!

— Я нічого не розумію. Що я маю… Перед ким я завинив? — стиха запитав Трушницький.

— У чому він має признатися? — переклав Чучкевич. Адже ви запитували, — він скинув очима на Трушницького, — у чому вам треба признаватися, еге?

— Еге ж, еге ж, — квапливо відповів Трушницький, немов чіпляючись за рятівне коло — за українську мову Чучкевича, який зараз допоможе геть усе пояснити цьому довготелесому гестапівцю.

— Ну, це я вам підкажу, — мовив Чучкевич. — Вам нелегко самому збагнути, в яку паскудну гру вас утягнув Лебідь. Ви художник, ви не про життєву прозу думаєте, ви в емпіреях витаєте, — лагідно, тепер уже неквапливо вів далі він. — Він же утягнув вас у гру, Трушницький. Він вам наказав улаштувати концерт у театрі?

— Так.

Чучкевич сказав Діцу по-німецьки:

— Можна починати записувати, з цим буде просто.

Діц викликав стенографіста, той примостився в куточку, увімкнув яскраву настільну лампу, і Чучкевич присунув свого стільця ближче до угвинченої металевої холодної табуретки, на якій було наказано сидіти Трушницькому, і їхні коліна торкнулися, і Трушницький захотів, щоб цей дотик тривав, бо ця людина була все-таки своя.

— Отож, з приводу концерту, Трушницький. Лебідь просив вас обговорити програму з представниками окупаційної влади?

— Ні.

— Не просив, — повагом повторив Чучкевич, чекаючи, аж поки відповідь Трушницького запише стенографіст.

— Але ж він мав знати, що програма урочистого концерту повинна бути затверджена представниками нової влади? Адже повинен, так?

— Так, — повагом, силкуючись збагнути рятівний зміст у словах Чучкевича, повторив Трушницький. — Звичайно.

— Лебідь сказав, що настановляє вас головним режисером театру?

— Головним диригентом.

— Що?

— Я кажу — головним диригентом.

— Ну, знаєте, різниця невелика.

— Так, невелика, — швидко згодився Трушницький.

— А він мав погодити це питання з новою владою? Як ви гадаєте?

— Мав.

— Він ніколи не казав вам, що треба попросити нову владу настановити німецького директора вашого хору?

— Ні.

— От і виходить, що він хотів стати над новою владою, цей Лебідь? Чи ж не так?

— Я не знаю… Мені здається…

— Ні, зачекайте, — лагідно перебив його Чучкевич, — як же це так — «не знаю»? Така відповідь може видатися нещирою пакові Діцу. Ви все пречудово знаєте, Трушницький. Емпіреї емпіреями, але ж хліб ви їсте земний, а не небесний. Адже ми існуємо тільки через те, що у світі є великий фюрер Адольф Гітлер і його нація. А якщо Лебідь геть усе брав на себе? Якщо він геть усе хотів розв'язувати сам? Тоді як? Адже він хотів розв'язувати сам — так?

— Він самостійний, — згодився Трушницький, відчувши, як у ньому народжується особлива, ляклива догідливість і бажання в усьому йти за Чучкевичем. — Це ви правильно згадали: він справді дуже самостійна людина.

— А може, зарозуміла? — підказав Чучкевич. — Можливо, сказати б точніше — зарозуміла?

— Взагалі-то, звичайно, це було в ньому… Але з приводу нової влади…

— Що з приводу нової влади? Він бодай раз привітав вас так, як усі чесні люди нової Європи вітають одне одного?